Проблемні питання щодо розгляду справ з проходження публічної служби

Зміст правової позиції, висновку

Посилання на рішення Верховного Суду в ЄДРСР

• Підставою для відшкодування витрат, понесених працівником під час відрядження є виключно наявність розрахункових документів, що засвідчують їх вартість.

   

  Фабула справи: Суть спору полягає у тому, що підполковника направлено до ГУНП в Луганській області на стажування в порядку відрядження до іншого населеного пункту поза його місцем проживання, однак ГУНП в Харківській області протиправно та всупереч вимог чинного законодавства не проведено фінансування такого відрядження за рахунок бюджетних асигнувань, не прийнято звіт про використання коштів та не оформлено посвідчення про відрядження, щодо чого позивач неодноразово звертався до керівництва ГУНП в Харківській області.

  Рішення судів І та ІІ інстанції: Суд першої інстанції дійшов висновку, з яким погодився суд апеляційної інстанції про доведеність факту перебування позивача саме на стажуванні, яке є відрядженням та має фінансуватися за рахунок бюджетних коштів.

  Правова позиція ВС/КАС: Так, колегія суддів Верховного Суду погодилась  із висновками судів попередніх інстанцій про те, що направлення особи на стажування до іншого населеного пункту поза його постійним місцем роботи є відрядженням та має фінансуватися за рахунок бюджетних коштів.

  Суди попередніх інстанцій дійшли вірних висновків про те, що перебуваючи на стажуванні в порядку відрядження, виконував накази ГУ НП в Харківській області, мав прямий обов`язок виконувати рішення керівництва та, відповідно, не міг уникнути витрат під час відрядження.

  Щодо посилань відповідача на відсутність договору про оренду житла з ФОП Верховний Суд зазначив таке.

  Відповідно до пункту 8 Розділу III Інструкції № 672 усі витрати на службове відрядження відшкодовуються лише за наявності оригіналів документів, що засвідчують вартість цих витрат.

  Отже, підставою для відшкодування витрат, понесених працівником під час відрядження є виключно наявність розрахункових документів, що засвідчують їх вартість.

  При цьому, аналіз положень Цивільного кодексу України дає підстави для висновку, що законодавством передбачена можливість укладення договорів, зокрема найму житла, у спрощеному порядку через: ділову переписку - шляхом обміну документами, в тому числі електронними; у вигляді конклюдентних дій (прийняття замовлення до виконання).

  Враховуючи, що договори, укладені зазначеними способами, вважаються такими, що вчинені у письмовій формі, колегія суддів погоджується із висновками судів попередніх інстанції, що сторонами по договору найму житла дотримані вимоги щодо форми даного правочинну спрощеній (усній) формі, оскільки його зміст та істотні умови були відображені у рахунках - фактурах та фіскальних чеках, з огляду на що витрати у розмірі 28925 грн за найм житлового приміщення у місті Сєвєродонецьк є підтвердженими.

  Доводи касаційної скарги таких висновків не спростовують і зводяться до переоцінки встановлених судами обставин справи.

  За цих обставин, Верховний Суд дійшов висновку, що рішення судів першої та апеляційної інстанції у цій справі є законними та обґрунтованими, оскільки суди, всебічно перевіривши обставини справи, вирішили спір у відповідності з нормами матеріального права та при дотриманні норм процесуального права, у судових рішеннях повно і всебічно з`ясовані обставини в адміністративній справі, з наданням оцінки всім аргументам учасників справи, а доводи касаційної скарги їх не спростовують.

   

  Постанова ВС/КАС від 29.04.2021 у справі № 520/13909/19

https://reyestr.court.gov.ua/Review/96685196?fbclid=IwAR3shJr89qDHgY7D-bYYGjcZ62fwsVCx94GxkrpmQbEApxUbp5tdcr28ICk

• Для притягнення до дисциплінарної відповідальності, достатньо, щоб був зафіксований сам факт порушення та невиконання (неналежне виконання) військовослужбовцем своїх службових обов`язків, порушення військовослужбовцем військової дисципліни або громадського порядку.

   

  Фабула справи: Позивач звернувся до суду із адміністративним позовом до Генерального штабу Збройних Сил України, військової частини А0508 про визнання протиправними та скасування наказів, поновлення на роботі та стягнення заробітку за час вимушеного прогулу.

   

  Рішення судів І та ІІ інстанції: Задовольняючи позовні вимоги, суд першої інстанції дійшов висновку про порушення відповідачами процедури притягнення позивача до дисциплінарної відповідальності, враховуючи, що це відбулось в період непрацездатності позивача.

   Відмовляючи у задоволенні позовних вимог, суд апеляційної інстанції вказав, що відповідачами порядок проведення службового розслідування порушено не було. Суд апеляційної інстанції зазначив, що накладення на позивача дисциплінарного стягнення у вигляді позбавлення військового звання та подальше звільнення його з військової служби у запас у зв`язку з вчиненням дисциплінарного проступку мали місце за наявності в діях позивача складу дисциплінарного правопорушення, накладення проведено відповідно до вимог Дисциплінарного статуту Збройних Сил України, на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені законодавством, а тому відсутні підстави для визнання протиправними та скасування оскаржуваних наказів.

   

  Правова позиція КАС/ВС: Колегія суддів КАС/ВС підтримала позицію суду апеляційної інстанції, зауваживши на наступному.

   Прийняттю рішення командиром про накладення на підлеглого дисциплінарного стягнення може передувати службове розслідування. Воно проводиться з метою уточнення причин і умов, що сприяли вчиненню правопорушення, та ступеня вини (пункт 84 Дисциплінарного статуту).

  Для притягнення до дисциплінарної відповідальності, достатньо, щоб був зафіксований сам факт порушення та невиконання (неналежне виконання) військовослужбовцем своїх службових обов`язків, порушення військовослужбовцем військової дисципліни або громадського порядку.

  Верховним Судом брався до уваги той факт, що під час накладення дисциплінарного стягнення та обрання його виду враховується характер та обставини вчинення правопорушення, його наслідки, попередня поведінка військовослужбовця, а також тривалість військової служби та рівень знань про порядок служби.

  Верховний Суд виходив з того, що відповідно до приписів Дисциплінарного статуту підставою для притягнення військовослужбовця до дисциплінарної відповідальності є наявність самого дисциплінарного порушення, при цьому вид дисциплінарного стягнення визначається особою, яка вирішує питання про його накладення.

  Крім того, Дисциплінарний статут не визначає конкретної послідовності та черговості накладення дисциплінарних стягнень за ступенем їх суворості. Це в свою чергу наділяє уповноважену особу правом самостійно визначати вид стягнення за його суворістю в залежності від конкретних обставин дисциплінарного проступку.

   Отже, враховуючи, що військова дисципліна ґрунтується, зокрема, на усвідомленні військовослужбовцями свого військового обов`язку, бездоганного і неухильного додержання всіма військовослужбовцями порядку і правил, встановлених військовими статутами та іншим законодавством України, Верховний Суд погоджується із висновком суду апеляційної інстанції про те, що накладення на позивача дисциплінарного стягнення у вигляді позбавлення військового звання та подальше звільнення його з військової служби у запас у зв`язку з вчиненням дисциплінарного проступку є обґрунтованими, оскільки в діях позивача наявний склад дисциплінарного правопорушення.

  Постанова КАС/ВС від 18.02.2021 у справі №1.380.2019.000616

https://reyestr.court.gov.ua/Review/94973787

• Право на компенсацію втрати частини грошових доходів у зв`язку з порушенням строків їх виплати особа набуває незалежно від того, чи були такі суми їй попередньо нараховані, але не виплачені.

   

  Фабула справи: У даній справі позивач звернувся до суду із адміністративним позовом до обласного органу ГУ ДПС про зобов`язання нарахувати та виплатити заборгованість по індексації заробітної плати за період з 01.02.2010 по 30.06.2012 в сумі 9 729,58 грн. та компенсації втрати частини заробітної плати у зв`язку з порушенням строків виплати індексації за вказаний період.

   

  Рішення судів І та ІІ інстанції: Задовольняючи позовні вимоги, суди попередніх інстанцій виходили з того, що перевіркою, проведеною відповідачем встановлено, що індексація заробітної плати Нововолинською ОДПІ проводилась з порушенням пункту 5 Порядку, а саме при нарахуванні індексації заробітної плати кожне підвищення складової заробітної плати вважалося базовим без врахування того, що розмір належної індексації заробітної плати в даному місяці перевищував розмір підвищення доходів працівника, в результаті чого працівникам безпідставно було відмовлено в проведенні індексації доходів.

   

  Правова позиція КАС/ВС: Із такою позицією судів попередніх інстанції Верховний Суд погодився, зважаючи на наступне.

   Законодавством встановлений обов`язок для підприємств, установ, організацій, незалежно від форм власності, проводити індексацію заробітної плати у разі перевищення величини індексу споживчих цін встановленого порогу індексації.

  Відповідно до положень пунктів 2, 5 Порядку № 1078 для визначення базового місяця для проведення індексації доходів необхідно обрати місяць, у якому заробітна плата працівника зросла за рахунок її постійних складових.

  Останнє підвищення посадових окладів працівників Нововолинської ОДПІ відбулося відповідно до постанови Кабінету Міністрів України від 09 березня 2006 року № 268 "Про упорядкування структури та умов оплати праці працівників апарату органів виконавчої влади, органів прокуратури, судів та інших органів" у лютому 2008 року.

  Отже, базовим місяцем для здійснення нарахування та виплати індексації доходів позивача за період з 01 лютого 2010 року по 30 червня 2012 року має бути визначено лютий 2008 року.

  Верховний Суд погоджується з висновками судів першої та апеляційної інстанцій про те, що індексація доходів позивача за вказаний період роботи відповідачем проведена з порушення вимог пункту 5 Порядку № 1078. У період з 01 лютого 2010 року по 30 червня 2012 року позивачу проводились стимулюючі виплати, які не мали постійного характеру, а нарахування та виплата індексації доходів, яка є обов`язковою виплатою, відповідачем проведена не була. Такі дії відповідача суперечать вимогам чинного законодавства.

  Індексація є складовою заробітної плати та у разі несвоєчасної виплати сум індексації грошових доходів громадян провадиться їх компенсація відповідно до чинного законодавства.

  Використане у статті 3 Закону № 2050-ІІІ формулювання, що компенсація обчислюється як добуток «нарахованого, але не виплаченого грошового доходу» за відповідний місяць, означає, що має існувати обов`язкова складова обчислення компенсації - невиплачений грошовий дохід, який може бути або нарахований, або який можна нарахувати, зокрема, і на підставі судового рішення.

  Зміст і правова природа спірних правовідносин, у розумінні положень статей 1- 3 вказаного Закону № 2050-ІІІ, дають підстави вважати, що право на компенсацію втрати частини грошових доходів у зв`язку з порушенням строків їх виплати особа набуває незалежно від того, чи були такі суми їй попередньо нараховані, але не виплачені.

  Аналогічна правова позиція наведена у постановах Верховного Суду України від 11 липня 2017 року № 21-2003а16, Верховного Суду від 22 червня 2018 року у справі № 810/1092/17, від 13 січня 2020 року у справі № 803/203/17, від 27 квітня 2020 року у справі №803/1314/17.  

   

  Постанова КАС/ВС від 23.02.2021 у справі № 803/1423/17

https://reyestr.court.gov.ua/Review/95076162

• Факт скасування прокурором, в силу положень статті 36 Кримінального процесуального кодексу України (зокрема пунктів 4, 5, 7, частини 2 даної статті), постанови слідчого, не може слугувати причиною для накладення дисциплінарного стягнення у вигляді догани на останнього.

   

  Фабула справи: Позивачем у даній справі є державний службовець, а також слідчий органу досудового розслідування, який звернувся до суду із позовом до ГУ НП в Хмельницькій області, в якому просив скасувати наказ відповідача про застосування до нього дисциплінарного стягнення у вигляді оголошення догани за неналежне виконання посадових обов`язків.

  В обґрунтування позовних вимог позивач зазначав, що відповідно до оскаржуваного наказу він був притягнений до дисциплінарної відповідальності у вигляді догани за неналежне виконання посадових обов`язків, що виразилися у незабезпеченні повного, всебічного, об`єктивного і неупередженого розслідування кримінальних проваджень у встановлені терміни, недотримання розумних строків при проведенні процесуальних дій та всебічного повного і неупередженого дослідження обставин кримінальних проваджень, доручень керівника (протокольних рішень оперативних нарад), порушення основних обов`язків державного службовця, передбачених пунктами 7, 8 частини 1 статті 8 Закону України "Про державну службу", тобто вчинення дисциплінарного проступку, передбаченого пунктом 5 частини другої статті 65 Закону України "Про державну службу".

   

  Рішення судів ІІ та ІІ інстанції: Судами попередніх інстанції позовні вимоги були задоволені у повному обсязі.  В обґрунтування зазначених рішень суди попередніх інстанцій вказували, що лише у одному кримінальному провадженні позивач був старшим групи, а у трьох інших, які були предметом розгляду на оперативних нарадах, - у складі слідчих груп. Загалом, у оскаржуваному наказі, протоколах оперативних нарад та вищезгаданій довідці відповідача вказані рішення, які повинен був вчинити позивач за кожним кримінальним провадженням, порушення, і рішення у цих кримінальних провадженнях, що, на думку відповідача, є підставою для відповідальності позивача. Як вказали суди І та ІІ інстанції, відповідач не надав суду доказів невиконання рішень, вказаних у протоколах нарад.

  Також суди зазначали, що не надавалось суду доказів щодо встановлення відповідачем невиконання позивачем вказівок органу досудового розслідування, тяганини при досудовому розслідуванні 4-х кримінальних справ, порушення вимог статей 2, 9, 28, 40 КПК України.

  Постанови прокурора про закриття кримінальних проваджень, на які посилався відповідач, також не спростовують невиконання позивачем вказівок органу досудового розслідування; тяганини при досудовому розслідуванні 4-х кримінальних справ, і не підтверджують порушення вимог статей 2, 9, 28, 40 КПК України.

  Суди попередніх інстанцій в оскаржуваних рішеннях зазначали, що сам факт скасування рішень слідчого не є порушенням, адже резолютивна частина цих постанов прокурора тільки констатує про скасування постанов слідчого та доручення органу досудовому розслідуванню організувати розслідування кримінальних проваджень.

   

  Правова позиція КАС/ВС: Верховний Суд із такою позицією судів попередніх інстанції погодився, додавши наступне.

  Прокурор в межах своїх повноважень, відповідно до ст. 36 КПК України, прийняв процесуальне рішення, дав керівнику органу досудового розслідування вказівки тільки щодо організації розслідування, а не слідчому (позивачу) (пункт 4 частини 2 статті 36 КПК України), не ініціював перед керівником органу досудового розслідування питання про відсторонення слідчого від проведення досудового розслідування та призначення іншого слідчого за наявності підстав, передбачених цим Кодексом, для його відводу, або у випадку неефективного досудового розслідування, в тому числі щодо розумних строків (стаття 28 КПК України, пункт 8 частини 2 статті 36 КПК України), що видно із змісту постанов прокурора.

  З огляду на викладене, Верховний Суд погоджується із висновками судів попередніх інстанцій, що немає жодних доказів невиконання доручень та вказівок прокурора у письмовій формі, за що передбачена відповідальність слідчого.

  Колегія суддів вважає, що сам факт скасування прокурором, в силу положень статті 36 Кримінального процесуального кодексу України (зокрема пунктів 4, 5, 7, частини 2 даної статті), постанови слідчого, в даному випадку не може слугувати причиною для накладення дисциплінарного стягнення у вигляді догани на останнього.

   

  Постанова КАС/ВС від 01.04.2021 у справі № 560/724/19

https://reyestr.court.gov.ua/Review/95946137

• До актів правового регулювання умов і порядку призначення пенсій за вислугу років належать не лише норми Закону №2262-XII, але і правові акти, які передбачають пільгове (кратне) обчислення періоду проходження військової служби для зарахування його до стажу роботи, що дає право на призначення й отримання різних видів пенсій та соціального забезпечення.

  Фабула справи: Позивач звернувся до суду із позовом до Департаменту захисту економіки Національної поліції України про зобов`язання вчинити дії щодо обчислення вислуги років.Позовні вимоги позивач обґрунтував наявністю у нього права на отримання пенсії за вислугу років згідно із Законом №2262-12. Проте, Департамент (є уповноваженим структурним підрозділом, через який здійснюється подання заяви про призначення пенсії за вислугу років до пенсійних органів згідно із пунктом 1 постанови Правління Пенсійного фонду України від 30 січня 2007 року N 3-1 «Про подання та оформлення документів для призначення (перерахунку) пенсій відповідно до Закону України "Про пенсійне забезпечення осіб, звільнених з військової служби, та деяких інших осіб") відмовив позивачу у зарахуванні пільгового стажу для призначення пенсії, не врахувавши положення пункту 3 Постанови №393.

  Рішення судів І та ІІ інстанції: Задовольняючи частково позові вимоги, суд першої інстанції застосував до спірних правовідносин Постанову №393 та дійшов висновку, що позивач  на час звільнення зі служби в поліції набув право на пенсію за вислугу років. Проте, Департамент, не врахувавши на пільгових умовах час участі позивача в антитерористичній операції, протиправно відмовив в оформленні та поданні документів для призначення пенсії.

  Постановою Першого апеляційного адміністративного суду скасовано рішення суду першої інстанції в частині визнання протиправною відмови Департаменту в оформленні документів для призначення пенсії за вислугою років позивачу та зобов`язання відповідача оформити та подати до органу Пенсійного фонду України документи для призначення позивачу пенсії за вислугою років, відповідно до статті 12 Закону N2262-XII.

  Правова позиція КАС/ВС: У даній справі спірні правовідносини виникли з приводу відмови суб`єкта владних повноважень зарахувати на пільгових умовах період участі в антитерористичній операції для призначення пенсії поліцейському за вислугу років.

  Верховний Суд наголосив на необхідності застосування до спірних правовідносин принципу юридичної визначеності. Вказаний принцип встановлює гарантування необхідності стабільного та несуперечливого правового статусу особи. У контексті спірних правовідносин, Верховний Суд зазначає, що особа, реалізовуючи своє конституційне право на працю, обираючи певний вид професійної діяльності, повинна бути обізнана із умовами праці та привілеями, які вона отримує при цьому. Законні очікування особи полягають у тому, щоб у випадках, коли особа, спираючись на конституційні приписи, очікує, що досягне певного результату, якщо буде діяти відповідно до цих норм, законні очікування будуть реалізовані та захищені.

   Європейський суд з прав людини у своїх рішеннях неодноразово робив висновок, що принцип правової визначеності є одним з фундаментальних аспектів верховенства права (рішення у справах «Брумареску проти Румунії»(заява №28342/95), «Стіл та інші проти Сполученого Королівства» та ін.).Так, у рішенні від 10 грудня 2009 року у справі «Михайлюк та Петров проти України» (заява № 11932/02) зазначено: Суд нагадує, що вираз «згідно із законом» насамперед вимагає, щоб оскаржуване втручання мало певну підставу в національному законодавстві; він також стосується якості відповідного законодавства і вимагає, щоб воно було доступне відповідній особі, яка, крім того, повинна передбачати його наслідки для себе, а також це законодавство повинно відповідати принципу верховенства права.

  Поняття "якість закону" означає, що національне законодавство повинне бути доступним і передбачуваним, тобто визначати достатньо чіткі положення, аби дати людям адекватну вказівку щодо обставин і умов, за яких державні органи мають право вживати заходів, що вплинуть на права осіб (рішення у справах «Олександр Волков проти України» (заява № 21722/11), «C.G. та інші проти Болгарії» (заява № 1365/07).

  Окрім того, Європейський суд з прав людини зазначає, що відповідальність за подолання недоліків законодавства, правових колізій, прогалин, інтерпретаційних сумнівів лежить, в тому числі, і на судових органах, які застосовують та тлумачать закони (рішення у справах «Вєренцов проти України» (заява № 20372/11), «Кантоні проти Франції»(заява №17862/91).

  Умови праці особи впливають на розмір її заробітної плати, на тривалість робочого часу, відпустки та інші соціальні гарантії. Законодавець передбачив призначення пенсій за вислугу років; особливість такого виду пенсії полягає у зменшеному пенсійному віці, внаслідок виконання роботи, яка визначена законодавством такою, що призводить до втрати професійної працездатності або придатності до настання віку, що дає право на пенсію за віком. Тобто, вказаний вид пенсії є відповідним заохоченням для осіб, умови праці яких негативно впливають на їх професійну працездатність.

  Загальні умови і порядок пенсійного забезпечення осіб, які перебували на службі, зокрема, в органах поліції, визначені Законом N 2262-XII.

  Пунктом «а» частини першої статті 12 Закону N 2262-XII передбачено, що пенсія за вислугу років призначається особам офіцерського складу, прапорщикам і мічманам, військовослужбовцям надстрокової служби та військової служби за контрактом, іншим особам, зазначеним у пунктах «б»-«д», «ж» статті 1 - 2 цього Закону (крім осіб, зазначених у частині третій статті 5 цього Закону), незалежно від віку, якщо вони звільнені зі служби з 01 жовтня 2017 року по 30 вересня 2018 року і на день звільнення мають вислугу 23 календарних роки та 06 місяців і більше.

  Частиною другою статті 17 Закону N 2262-XII визначено, що до вислуги років поліцейським, особам офіцерського складу, особам середнього, старшого та вищого начальницького складу органів внутрішніх справ, державної пожежної охорони, Державної служби спеціального зв`язку та захисту інформації України, органів і підрозділів цивільного захисту, податкової міліції чи Державної кримінально-виконавчої служби України при призначенні пенсії на умовах цього Закону додатково зараховується час їхнього навчання (незалежно від форми навчання) у цивільних вищих навчальних закладах, а також в інших навчальних закладах, після закінчення яких присвоюється офіцерське (спеціальне) звання, до вступу на військову службу, службу до органів внутрішніх справ, Національної поліції, державної пожежної охорони, Державної служби спеціального зв`язку та захисту інформації України, органів і підрозділів цивільного захисту, податкової міліції чи Державної кримінально-виконавчої служби України або призначення на відповідну посаду в межах до п`яти років із розрахунку один рік навчання за шість місяців служби.

  Згідно зі статтею 17-1 Закону N 2262-XII порядок обчислення вислуги років та визначення пільгових умов призначення пенсій особам, які мають право на пенсію за цим Законом, встановлюється Кабінетом Міністрів України.

  Відповідно до підпункту «а» пункту 3 Постанови №393 до вислуги років для призначення пенсій особам, зазначеним в абзаці першому пункту 1 цієї постанови, зараховується на пільгових умовах один місяць служби за три місяці-час проходження служби, протягом якого особа брала участь в антитерористичній операції.

  У справі, що розглядається, позивач не має календарної вислуги років для призначення пенсії, проте, в нього наявний відповідний пільговий стаж, відповідно до приписів пункту 2 Постанови №393 (прийняття безпосередньої участі в антитерористичній операції).

  Статтею 17 Закону N 2262-XII визначено види служби та періоди часу, які зараховуються до вислуги років для призначення пенсії, а статтею 17-1 ЗаконуN 2262-XII встановлено саме порядок обчислення вислуги років та визначення пільгових умов призначення пенсій особам, які мають право на пенсію за цим законом. У свою чергу, вказаною нормою передбачено, що цей період та пільгові умови встановлюються саме Кабінетом Міністрів України.

  Отже, Законом N 2262-XII передбачені пільгові умови для призначення пенсій за вислугу років, які встановлюються урядом, шляхом прийняття підзаконних нормативно-правових актів.

  Постановою №393 визначено, зокрема, порядок обчислення та призначення пенсій за вислугу років, зокрема, поліцейським. Вказана постанова є підзаконним нормативно-правовим актом, мета якого конкретизувати нормативне регулювання з метою вирішення питань, що виникають з приводу призначення пенсії за вислугу років, зокрема, і на пільгових умовах.

  Таким чином, основним актом, на підставі якого здійснюється обчислення періоду проходження військової служби для зарахування його до стажу є Закон N2262-XII. Пільгове обчислення періоду проходження військової служби є похідним від визначальної підстави і може визначатись іншими підзаконними нормативно-правовими актами, зокрема, Постановою №393. Можливість пільгового обчислення вказаного періоду пов`язується, насамперед, зі спеціальним статусом, якого особи набули в результаті виконання відповідної роботи, яка визначена у законодавчому порядку.

  Отже, в даному випадку, ураховуючи наведене, Верховний Суд у складі суддів об`єднаної палати Касаційного адміністративного суду погоджується з висновком, викладеним у постанові Касаційного адміністративного суду у складі Верховного Суду від 27 червня 2018 року у справі №750/9775/16-а, та не вбачає підстав для відступу від нього в цій справі.

  Постанова КАС/ВС від 03.03.2021 у справі № 805/3923/18-а

https://reyestr.court.gov.ua/Review/95277911?fbclid=IwAR3WYVgM-Kg5SDsKatD7jhDkhEbJa7AF0p7l0bJzY3oGD4U3vH0EoZrs4vw

• У разі виплати частини (не всіх) належних звільненому працівникові сум зменшується відповідно розмір відповідальності. І цей розмір відповідальності повинен бути пропорційним розміру невиплачених сум з урахуванням того, що всі належні при звільненні суми становлять сто відсотків, стільки ж відсотків становить розмір середнього заробітку.

   

  Фабула справи:  Звільнений з військової служби позивач оскаржив у суді бездіяльність відповідача (військової частини Національної гвардії України), яка полягала у невиплаті йому грошової компенсації вартості за неотримане речове майно. Позивач просив стягнути цю грошову компенсацію, а також середній заробіток за несвоєчасний розрахунок при звільненні (невиплата компенсації за речове майно) на його користь за період із дня його виключення із списків особового складу до дня ухвалення судового рішення за цим адміністративним позовом.

   

  Рішення суду І та ІІ інстанції: Суд першої інстанції задовольнив позовні вимоги, констатувавши, що позивачу не сплачено компенсацію за неотримане речове майно, дійшов висновку про те, що відповідач не провів з позивачем повного розрахунку при звільненні, з огляду на що останній має право на виплату середнього заробітку за весь період затримки розрахунку відповідно до статті 117 КЗпП України.  Суд апеляційної інстанції з такою позицією не погодився, скасувавши рішення суду першої інстанції. Висновок суду апеляційної інстанції зводиться до того, що компенсація за неотримане речове майно не є складовою заробітної плати, а тому на суму належної компенсації не розповсюджуються вимоги статей 116, 117 КЗпП України щодо виплати середнього заробітку за час затримки розрахунку (виплати компенсації) при звільненні військовослужбовця.

   

  Правова позиція КАС/ВС: Колегія суддів у складі судової палати КАС ВС не погодилась із рішенням суду апеляційної інстанції , скасувавши останнє.

   Згідно з частиною другою статті 1-2 Закону «Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей» (далі – Закон №2011-ХІІ) у зв`язку з особливим характером військової служби, яка пов`язана із захистом Вітчизни, військовослужбовцям надаються визначені законом пільги, гарантії та компенсації.

  Зі змісту положень Інструкції про організацію речового забезпечення військовослужбовців Збройних Сил України в мирний час та особливий період, затвердженої наказом Міноборони України від 29 квітня 2016 року № 232 висновується, що речове забезпечення не має характеру винагороди за виконану працю, а спрямоване насамперед на задоволення потреб військовослужбовців під час несення ними військової служби.

  Такі гарантії щодо забезпечення військовослужбовців доречно порівняти із подібними категоріями трудового законодавства, а саме пунктом 3 частини першої статті 29 КЗпП України, відповідно до якого власник або уповноважений ним орган зобов`язаний до початку роботи за укладеним трудовим договором забезпечити працівника необхідними для роботи засобами.

  Отже, речове майно не можна ототожнювати із заробітною платою (грошовим забезпеченням) військовослужбовця.

  Щодо правової природи компенсації за неотримане речове майно, судова палата вважає, що таку слід розглядати як особливий, окремий вид належних військовослужбовцю сум.

  Чинне законодавство передбачає обов`язок виплатити військовослужбовцю, який звільняється зі служби, грошову компенсацію вартості за неотримане речове майно на день виключення зі списків особового складу військової частини.

  Умовою для виникнення такого обов`язку є подання військовослужбовцем відповідного рапорту під час проходження служби.

  Отже, компенсація вартості за неотримане речове майно належить до складу належних звільненому працівникові сум у розумінні статті 116 КЗпП України.

  Таким чином, застосування передбаченої статтею 117 КЗпП України відповідальності здійснюється у разі невиплати згаданої компенсації на день виключення особи зі списків особового складу військової частини.

   

  Постанова КАС/ВС від 30.11.2020 у справі № 480/3105/19

https://reyestr.court.gov.ua/Review/93170938

• У випадку звільнення поліцейських з органів Національної поліції України їм виплачується компенсація за всі невикористані ними дні, як основної, так і додаткової відпустки.

   

  Фабула справи: У даній справи позивач оскаржив дії Департаменту патрульної поліції Національної поліції України щодо невиплати йому грошової компенсації за невикористану відпустку за попередні роки, що передують року звільнення.

   

  Рішення суду І та ІІ інстанції: Суд першої інстанцій частково задовольнив вимоги позивача, із чим не погодився суд апеляційної інстанції. Скасовуючи постанову суду першої інстанції, суд апеляційної інстанції керувався тим, що відповідно до пункту 8 розділу ІІІ Порядку №260 виплата грошової компенсації передбачена виключно за невикористану в році звільнення відпустку поліцейським, які звільняються з поліції. Ураховуючи наведене, суд апеляційної інстанції дійшов висновку, що підстави для виплати позивачу компенсації за частину невикористаної відпустки за 2018 рік, у межах спірних правовідносин, відсутні.

   

  Правова позиція КАС/ВС: Колегія суддів КАС/ВС із такою позиціє суду апеляційної інстанції не погодилась, з огляду на наступне.

  Суд дійшов висновку, що законом не виключаються випадки, коли поліцейським відпустка не буде використана протягом календарного року. Не передбачено позбавлення поліцейського права на відпустку, яке він уже отримав в попередньому календарному році. Водночас надано право працівнику використати право на відпустку за попередній рік одночасно з черговою відпусткою наступного року.

  Таким чином, у наступному календарному році, в тому числі і за умови, що він є роком звільнення, поліцейський має гарантоване право на чергову відпустку за поточний календарний рік та на відпустки (основні і додаткові), що не були використані в попередніх роках, що виражається в праві на отримання грошової компенсації за весь час невикористаної оплачуваної відпустки, незалежно від часу набуття права на таку відпустку, оскільки відпустки за попередні роки також є невикористаними в році звільнення та не можуть бути залишені без розрахунку з поліцейським, адже це суперечить суті та гарантіям як трудового, так і спеціального законодавства в частині реалізації права на відпочинок.

  З огляду на відсутність правового врегулювання цього питання положеннями Закону №580-VIII і Порядку №260 питання компенсації невикористаної частини відпустки поліцейському за минулі роки, суд першої інстанції дійшов правильного висновку, що при вирішенні вказаного спору підлягають застосуванню приписи КЗпП України і Закону №504/96-ВР.

  Так, відповідно до частини першої статті 24 Закону №504/96-ВР і частини першої статті 83 КЗпП України у разі звільнення працівника йому виплачується грошова компенсація за всі невикористані ним дні щорічної відпустки, а також додаткової відпустки працівникам, які мають дітей або повнолітню дитину з інвалідністю з дитинства підгрупи А I групи.

  Отже, у випадку звільнення поліцейських з органів Національної поліції України їм виплачується компенсація за всі невикористані ними дні, як основної, так і додаткової відпустки.

   

  Постанова КАС/ВС від 19.01.2021 у справі № 160/10875/19

https://reyestr.court.gov.ua/Review/94237142

• Підставою для надання батькові відпустки для догляду за дитиною до досягнення нею трирічного віку є не лише подання батьком відповідної заяви, а й надання ним встановлених частиною четвертою статті 20 Закону України «Про відпустки» документів, а саме довідки з місця роботи (навчання, служби) матері дитини про те, що вона вийшла на роботу до закінчення терміну цієї відпустки і виплату допомоги по догляду за дитиною їй припинено (із зазначенням дати).

  Фабула справи: У даній справі суть спору полягає у визначенні правомірності відмови позивачу у наданні відпустки для догляду за дитиною до досягнення нею трирічного віку та його звільнення з лав Національної поліції України у зв’язку з відсутністю на службі.

  Рішення судів І та ІІ інстанції: Приймаючи судове рішення про часткове задоволення позову, суд першої інстанції дійшов висновку про протиправність відмови відповідача у наданні позивачу відпустки для догляду за дитиною до досягнення нею трирічного віку з визначених відповідачем підстав та зобов`язав відповідача надати позивачу соціальну відпустку. Судом скасовано накази про звільнення позивача з посади, оскільки причини відсутності позивача на роботі у зв`язку з тимчасовою непрацездатністю є поважними та підтверджені листками непрацездатності. З висновками яких дійшов суд першої інстанції у цій справі, погодився і Восьмий апеляційний адміністративний суд.

  Правова позиція КАС/ВС: Верховний Суд погодився із такими висновками судів попередніх інстанції, звернувши увагу на наступне.

  Відпустка для догляду за дитиною до досягнення нею трирічного віку надається, зокрема, і батькові дитини на підставі заяви та довідки з місця роботи (навчання, служби) матері дитини про те, що вона вийшла на роботу до закінчення терміну цієї відпустки та виплату допомоги по догляду за дитиною їй припинено (із зазначенням дати).

  Подання батьком дитини передбачених частиною четвертою статті 20 Закону України «Про відпустки» заяви і відповідних документів є безумовною підставою для надання останньому відпустки для догляду за дитиною до досягнення нею трирічного віку.

  Таким чином, суди попередніх інстанцій дійшли обґрунтованого висновку про протиправність відмови ГУНП в Івано-Франківській області у наданні позивачу відпустки для догляду за дитиною до досягнення нею трирічного віку з викладених у листі підстав, а саме: у зв`язку з ненаданням повного переліку відповідних документів.

  Колегія суддів зазначає, що звільнення працівника поліції з підстав, не передбачених законом, або з порушенням установленого законом порядку свідчить про незаконність такого звільнення та тягне за собою поновлення порушених прав працівника. Причини відсутності позивача на роботі у зв`язку з тимчасовою непрацездатністю, що підтверджується листками непрацездатності, є поважними.

  Постанова КАС/ВС від 29.12.2020 у справі № 0940/2206/18

https://reyestr.court.gov.ua/Review/93879475

• Ураховуючи, що обов`язок по працевлаштуванню працівника покладається на власника або уповноважений ним орган із дня попередження про вивільнення до дня розірвання трудового договору, за змістом ч. 3 ст. 49- 2 КЗпП України роботодавець є таким, що виконав цей обов`язок, якщо працівникові були запропоновані всі інші вакантні посади (інша робота), які з`явилися на підприємстві протягом цього періоду і які були на день звільнення.

   

  Фабула справи: Особа звернулась до суду з позовом про визнання протиправними та скасування наказів про звільнення, поновлення на роботі. На обґрунтування позовних вимог позивач зазначив, що його звільнення на підставі п. 1 ч. 1 ст. 40 КЗпП України у зв`язку із реорганізацією обласного Відділу Держземагентства є незаконним, адже така реорганізація не мала наслідком скорочення посади, яку він обіймав у новоутвореному обласному Відділі Держгеокадастру, що не давало відповідачам підстав для припинення з ним трудових відносин.Позивач також зауважував, що під час попередження про наступне вивільнення йому не було запропоновано жодної посади в жодному органі Держгеокадастру України, що відповідала б його досвіду роботи та кваліфікації.

  Частково задовольняючи адміністративний позов, суди попередніх інстанцій керувалися тим, що звільнення позивача відбулося з порушенням вимог ст. 49-2 КЗпП України. Зокрема, суди попередніх інстанцій дійшли висновку про те, що реорганізація обласного Відділу Держземагентства не потягла скорочення посади, яку обіймав позивач.

  Правова позиція КАС/ВС: Верховний Суд дійшов висновку про необхідність скасування рішень судів попередніх інстанцій з огляду на наступне.

  Судами попередніх інстанцій установлено, що позивачеві не пропонувалися усі вакантні посади, які були наявні у Відділі Держземагентства у Новотроїцькому районі Херсонської області із дня попередження про вивільнення до дня розірвання трудового договору. Водночас запропонована йому посада головного спеціаліста з державного геодезичного нагляду Відділу Держземагентства у Новотроїцькому районі Херсонської області не відповідала його кваліфікації та досвіду роботи.

  Зауваження скаржників з приводу того, що керівні посади в новоутворених Відділах Держземагентства можливо було обійняти лише за результатами конкурсу, який позивач не пройшов, Суд відхиляє.

  На момент виникнення спірних правовідносин порядок вивільнення державних службовців у зв`язку з реорганізацією державного органу було врегульовано КЗпП України, яким не передбачено конкурсу як умови переведення державного службовця за його згодою на іншу посаду державної служби у випадках організаційно-штатних змін в державному органі.

  Аналізуючи встановлені судами обставини справи, Суд погоджується з висновками судів попередніх інстанцій про те, що при прийнятті оскаржуваних наказів про звільнення позивача відповідачі діяли не на підставі та не у спосіб, що передбачені КЗпП України, а отже суди попередніх інстанцій дійшли правильних висновків про наявність підстав для скасування оскаржуваних наказів.

  Водночас суд не може погодитися із застосованим судами попередніх інстанцій способом захисту порушених прав позивача шляхом покладення на Держземагентство України обов`язку з дотриманням порядку вивільнення працівників, передбаченого ст. 49-2 КЗпП України, вирішити питання щодо працевлаштування позивача.

  Ч.1. ст.. 235 КЗпП України передбачено, що у разі звільнення без законної підстави або незаконного переведення на іншу роботу, у тому числі у зв`язку з повідомленням про порушення вимог Закону України «Про запобігання корупції» іншою особою, працівник повинен бути поновлений на попередній роботі органом, який розглядає трудовий спір.

  Враховуючи приписи ч. 1 ст. 235 КЗпП України, на орган, що розглядає трудовий спір, у разі з`ясування того, що звільнення працівника відбулось незаконно, покладається обов`язок поновлення такого працівника на попередній роботі.

  Закон не наділяє орган, який розглядає трудовий спір, повноваженнями на обрання іншого способу захисту трудових прав, ніж зазначені в ч.1 ст. 235, ст. 240-1 КЗпП України, а, отже, установивши, що звільнення відбулося із порушенням установленого законом порядку, суд зобов`язаний поновити працівника на попередній роботі.

  Зробивши правильний висновок про незаконність звільнення позивача, суди попередніх інстанцій його на роботі не поновили.

  Аргументи скаржників з приводу того, що суди попередніх інстанцій під час визначення розміру середнього заробітку за час вимушеного прогулу відповідно до вказаного Порядку №100 не досліджували чи отримував позивач дохід, на суму якого підлягає зменшенню середнє грошове забезпечення за час вимушеного прогулу, зокрема допомогу по безробіттю, заробітну плату за новим місцем роботи тощо, Суд відхиляє.

  Суд зазначає, що чинним законодавством не передбачено будь-яких підстав для зменшення розміру грошового забезпечення за час вимушеного прогулу

  Отже, висновки судів попередніх інстанцій у частині необхідності захисту порушених прав позивача шляхом покладення на Держземагентство України обов`язку з дотриманням порядку вивільнення працівників, передбаченого ст. 49-2 КЗпП України, вирішити питання щодо працевлаштування позивача ґрунтуються на неправильному застосуванні норм матеріального права, що є підставою для скасування рішень судів попередніх інстанцій у цій частині з прийняттям нового.

  Постанова КАС/ВС від 13.08.2020 у справі № 821/3795/15-а

http://reyestr.court.gov.ua/Review/90951431

•  Лише незазначення у декларації майна не тягне за собою настання відповідальності за Законом України "Про очищення влади".

  Фабула справи: Позивач звернувся до суду з позовом до районної Державної податкової інспекції та Одеської митниці ДФС про визнання протиправними та скасування висновків про результати перевірки достовірності відомостей, передбачених п. 2 ч. 5 ст. 5 Закону України "Про очищення влади", визнання протиправним та скасування наказу про його звільнення, поновлення на посаді державного інспектора митного поста "Одеса-аеропорт" Одеської митниці ДФС України. В обґрунтування позовних вимог позивач посилався на те, що його звільнення з посади на підставі ч. 3 ст. 1 та ч. 8 ст. 3 Закону України "Про очищення влади"за неповне декларування майна (майнових прав), що належать йому, не може бути підставою для звільнення, оскільки таке майно набуто ним на законних підставах та за рахунок коштів, отриманих із законних джерел.

   Задовольняючи позов частково, суди першої та апеляційної інстанцій виходили з того, що недостовірність відомостей щодо наявності майна (майнових прав), зазначених у декларації, не є самостійним критерієм для заборони, передбаченої ч.3 ст.1 цього Закону. Ця обставина обов`язково повинна бути поєднана із висновком про невідповідність вартості майна (майнових прав) доходам, отриманим із законних джерел. За висновками ДПІ не встановлено, що вартість майна (майнових прав), що було набуте позивачем за час перебування на посадах, визначених пунктами 1-10 ч.1 ст. 2 Закону України "Про очищення влади", не відповідає доходам, отриманим із законних джерел, як необхідним критерієм для застосування до позивача положень ч. 3 ст. 1 та ч. 8 ст. 3 Закону України "Про очищення влади".

  Правова позиція ВС/КАС:  Колегія суддів Верховного Суду вважає вірними висновки судів попередніх інстанцій про правомірність висновків ДПІ про результати перевірки достовірності відомостей, передбачених п. 2 ч. 5 ст. 5 Закону України "Про очищення влади", оскільки вказана перевірка була проведена з дотриманням положень Закону № 1682-VII та Порядку проведення перевірки достовірності відомостей.  З системного аналізу правових норм у цій справі вбачається, що під час проведення перевірки, передбаченої Законом України "Про очищення влади", контролюючим органом має бути встановлена не лише невідповідність відомостей, зазначених у декларації про майно, доходи, витрати і зобов`язання фінансового характеру, а й також врахований час набуття майна та незаконність джерел таких доходів.

   Враховуючи викладене, Верховний Суд погоджується з висновками судів попередніх інстанцій про те, що інформація про недостовірність відомостей щодо наявності майна (майнових прав) та/або невідповідність вартості майна (майнових прав), вказаних у декларації, або виявлених органами державної фіскальної служби у процесі проведення перевірки, не може бути підставою для застосування заборони, без врахування обов`язкових умов, що таке майно (майнові права) було набуте за час перебування на посадах, визначених у пунктах 1-10 частини першої статті 2 Закону України "Про очищення влади", і його вартість не відповідає доходам, отриманим із законних джерел.

  Отже, лише незазначення у декларації майна не тягне за собою настання відповідальності за Законом України "Про очищення влади".

  Враховуючи наведене, Верховний Суд не встановив неправильного застосування норм матеріального права або порушень норм процесуального права при ухваленні судових рішень і погоджується з висновками судів першої та апеляційної інстанції у справі.

  Постанова ВС/КАС від 19.06.2020 у справі №815/3178/15

http://reyestr.court.gov.ua/Review/89928596

• Верховний Суд висловив правову позицію у справі щодо звільнення позивача за процедурою люстрації

  Фабула справи: Верховний Суд у складі судової палати з розгляду справ щодо виборчого процесу та референдуму, а також захисту політичних прав громадян Касаційного адміністративного суду розглянув у касаційному порядку справу, у якій спір виник у зв’язку зі звільненням позивача з публічної служби за процедурою очищення влади (люстрації) із застосуванням заборони протягом 10 років обіймати посади, щодо яких здійснюється люстрація.

  Позивач, звільнений відповідно до положень Закону України «Про очищення влади», оскаржив наказ Державної фіскальної служби України про його звільнення з посади та зі служби, просив поновити його на роботі та стягнути середній заробіток за час вимушеного прогулу.

  Відмовляючи в задоволенні позову, суд першої інстанції, із висновками якого погодився суд апеляційної інстанції, виходив з того, що позивач обіймав посади, які належать до переліку посад, до яких застосовуються заборони, передбачені Законом України «Про очищення влади» (з 25.02.2010 по 17.02.2012 - це посада першого заступника начальника Управління податкової міліції ДПА в Рівненській області, а з 17.02.2012 - заступника начальника управління податкової міліції ДПС у Рівненській області). Сукупний строк перебування позивача на указаних посадах становить більше ніж один рік, що відповідно до критеріїв, визначених статтею 3 Закону України «Про очищення влади», є підставою для застосування відповідних заборон.

  Правова позиція ВС/КАС : Верховний Суд погодився з висновками судів попередніх інстанцій, що на посади, які позивач обіймав протягом означеного періоду, поширюється дія Закону України «Про очищення влади».

  Водночас для правильного вирішення публічно-правового спору Верховний Суд убачив потребу у формулюванні відповіді на запитання, чи достатньо самого факту перебування позивача на вказаних посадах протягом сукупного строку більше одного року для застосування заборон, визначених ч. 3 ст. 1 Закону України «Про очищення влади».

  З аналізу положень п. 8 ч. 1 ст. 3 у взаємозв’язку із ч. 3 ст. 1 та п. 2 розд. «Прикінцеві та перехідні положення» Закону України «Про очищення влади» випливає, що встановлення для осіб заборони обіймати певні посади в органах державної влади чи їхніх самостійних структурних підрозділах пов’язується із самим лише фактом зайняття ними сукупно не менше одного року в період із 25 лютого 2010 року по 22 лютого 2014 року посад, незалежно від того, чи сприяла особа своїми рішеннями, діями (бездіяльністю) узурпації влади, підриву основ національної безпеки і оборони України або протиправному порушенню прав і свобод людини, тобто не враховуючи жодної індивідуальної дії чи зв’язку особи з будь-якими антидемократичними подіями.

  Водночас судова палата ВС/КАС врахувала правову позицію Верховного Суду у справі № 800/186/17 про те, що люстрація як законодавче обмеження за своєю правовою природою є відмінною від юридичної відповідальності та не може бути ототожнена з нею. Велика Палата Верховного Суду вказала на політичний характер люстраційних заходів. У цій справі був зроблений висновок про те, що застосовані люстраційним законодавством заходи не можуть вважатися заходами юридичної відповідальності, оскільки не є санкцією за конкретне протиправне діяння. Мета їх застосування – відновлення довіри до органів державної влади, а не притягнення до відповідальності відповідних посадових осіб.  

  Без аналізу індивідуальної поведінки неможливо встановити особисту вину осіб, до яких застосовано означені заборони, для того, щоб переконатися у застосуванні до цих осіб індивідуальної відповідальності, а не колективної, як це задекларовано у принципах Закону України «Про очищення влади», що мали б спрямовувати процес очищення влади (люстрації).  

  Без встановлення зв’язку між указаними особами та узурпацією влади неможливо дійти висновку, що було досягнуто легітимної мети цього Закону – недопущення до участі в управлінні державними справами саме осіб, які своїми рішеннями, діями чи бездіяльністю здійснювали заходи (та/або сприяли їх здійсненню), спрямовані на узурпацію влади Президентом України Віктором Януковичем, підрив основ національної безпеки і оборони України або протиправне порушення прав і свобод людини. Отже, неможливо й дійти висновку, що було досягнуто справедливого балансу між захистом інтересів демократичного суспільства, з одного боку, та повагою до прав позивача – з другого.

  Тож заборона перебування на зазначених у Законі України «Про очищення влади» посадах та, як наслідок, звільнення з цих посад розглядаються як установлення презумпції колективної вини, а не презумпції невинуватості, що вказує на невідповідність меті й принципам цього Закону, визначеним у ч. 2 ст. 1.

  Таким чином, Верховний Суд дійшов наступного висновку. Такі суворі заходи, як звільнення з посади із забороною обіймати посаду на 10 років, не можуть застосовуватися до державних службовців лише через те, що вони залишилися на своїх посадах державної служби після обрання нового глави держави, без аналізу індивідуальної поведінки таких осіб і встановлення зв’язку з узурпацією влади, підривом основ національної безпеки та оборони України або протиправного порушення прав і свобод людини.

  Постанова ВС/КАС від 03.06.2020 р. у справі №817/3431/14

• Правова позиція Верхоновго Суду щодо умов здійснення виплати заробітної плати працівникові установи, розміщеної на тимчасово неконтрольованій території.

  Фабула справи: Спірні правовідносини у справі виникли з приводу ненарахування і невиплати позивачці заробітної плати та середнього заробітку за час вимушеного простою Краснолуцького міського суду Луганської області, який розміщений на неконтрольованій українською владою території, нарахування та виплати компенсації втрати частини заробітної плати у зв’язку з порушенням термінів її виплати, а також відрахування із сум заробітної плати та середнього заробітку за час вимушеного простою страхових внесків та інших обов’язкових платежів для подальшого зарахування їх до відповідних фондів.

  Суд першої інстанції задовольнив позов частково, а суд апеляційної інстанції це рішення скасував та ухвалив нове, яким у задоволенні адміністративного позову відмовив, виходячи з того, що табелів обліку робочого часу, наказів, зокрема про оголошення простою в роботі Краснолуцького міського суду Луганської області та про визначення умов оплати праці працівників апарату суду під час простою, наказів про призначення премії та встановлення розміру надбавок у матеріалах справи немає, а отже, немає й підстав для задоволення позову.

  Правова позиція ВС: Верховний Суд погодився з висновками суду апеляційної інстанції про відсутність підстав для задоволення позову, проте змінив рішення суду апеляційної інстанції в частині мотивів відмови в задоволенні позову.

  Суд вказав, що постановою Кабінету Міністрів України від 07.11.2014 р. № 595 затверджено Тимчасовий порядок фінансування бюджетних установ, здійснення соціальних виплат населенню та надання фінансової підтримки окремим підприємствам і організаціям Донецької та Луганської областей, відповідно до п. 3 якого заробітна плата (грошове забезпечення, суддівська винагорода) працівникам (військовослужбовцям, особам рядового і начальницького складу) установи за період, коли установа розміщувалася на тимчасово неконтрольованій території, а у подальшому територія була повернута під контроль органів державної влади, або установа була переміщена в населений пункт, на території якого органи державної влади здійснюють свої повноваження в повному обсязі (далі – контрольована територія), виплачується у повному обсязі за рахунок кошторису (плану використання бюджетних коштів) установи.

  Видатки на забезпечення діяльності місцевих загальних судів, що здійснюють судочинство на контрольованій території Донецької та Луганської областей, у тому числі виплата суддівської винагороди та заробітної плати працівникам апаратів судів, здійснюються виключно через територіальні управління ДСА у Донецькій та Луганській областях (п. 10 Порядку).

  Верховний Суд зазначив, що, окрім цього, рішенням Ради суддів України від 23.12.2014 р. № 76 зобов’язано ДСА України забезпечити виплату заробітної плати працівникам апаратів судів, які зараховані до апаратів судів, розміщених на території, підконтрольній українській владі за період, протягом якого такі працівники апаратів обіймали посади в судах, що розміщувалися на тимчасово неконтрольованій території, з дня останнього нарахування до дня зарахування до штату суду, до якого працівника апарату суду зараховано на підставі довідок, виданих територіальними управліннями ДСА України в Донецькій та Луганській областях, але не більше ніж за чотири місяці (п. 4 рішення Ради суддів України).

  Виходячи з наведеного механізму правового регулювання нарахування та виплати винагороди за роботу (усіх виплат, на отримання яких працівник має право згідно з умовами трудового договору і відповідно до державних гарантій) та гарантованих державою виплат, зокрема щодо оплати праці за час простою в умовах проведення на території м. Красний Луч (м. Хрустальний) антитерористичної операції, зазначені виплати можуть бути здійснені в окремих випадках з урахуванням передбачених чинним законодавством умов.

  Враховуючи вищевикладене, Верховний Суд дійшов наступного висновку. Виплата заробітної плати за період, коли установа (суд) розміщувалася на тимчасово неконтрольованій території, можлива лише у разі повернення території під контроль органів державної влади або переміщення установи в населений пункт, на території якого органи державної влади здійснюють свої повноваження в повному обсязі за рахунок кошторису (плану використання бюджетних коштів) установи, якщо така продовжує функціонувати і її працівники виконують свої обов’язки.

  Постанова Верховного Суду від 14.05.2020 р. у справі № 812/1536/15

http://reyestr.court.gov.ua/Review/89217254

• Правова позиція Верховного Суду щодо виплати поліцейським грошової компенсації за невикористану відпустку за попередні роки.

  Фабула справи: Фізична особа звернулась з позовом до Головного управління Національної поліції в Запорізькій області. Позивач просив визнати протиправною бездіяльність відповідача щодо невиплати грошової компенсації за невикористану відпустку (36 діб) і стягнути таку грошову компенсацію, визнати протиправною бездіяльність щодо затримки у виплаті одноразової грошової допомоги при звільненні та грошової компенсації за невикористану відпустку, а також стягнути середнє грошове забезпечення за час затримки розрахунку при звільненні. Задовольняючи частково позов, суд першої інстанції, з висновком якого погодився апеляційний суд, виходив із того, що обов’язковою передумовою для виплати поліцейському компенсації за невикористану відпустку є визначена кількість днів невикористаної відпустки в наказі про звільнення, яке позивач не оскаржив. Крім того, суди зазначили, що питання щодо відповідальності за затримку розрахунку при звільненні поліцейських не врегульовані положеннями спеціального законодавства, а тому до спірних правовідносин застосовуються норми КЗпП України, відповідно до яких усі суми, належні до сплати працівникові, мають бути виплачені в день його звільнення.

  Правова позиція Верховного Суду: Верховний Суд погодився з висновком судів першої та апеляційної інстанцій про часткове задоволення позовних вимог з огляду на наступне.

  Пунктом 8 розділу ІІІ Порядку та умов виплати грошового забезпечення поліцейським Національної поліції та курсантам вищих навчальних закладів МВС із специфічними умовами навчання передбачено, що за невикористану в році звільнення відпустку поліцейським, які звільняються з поліції, виплачується грошова компенсація відповідно до чинного законодавства. Виплата грошової компенсації за невикористану в році звільнення відпустку проводиться, виходячи з розміру місячного грошового забезпечення, право на отримання якого поліцейський має відповідно до чинного законодавства, на день звільнення із служби. При цьому одноденний розмір грошового забезпечення визначається шляхом ділення розміру грошового забезпечення на 30 календарних днів. Кількість днів для виплати грошової компенсації за невикористану відпустку вказується в наказі про звільнення.

  З огляду на наведене колегія суддів дійшла висновку, що відповідно до вимог Закону України «Про Національну поліцію» та зазначеного Порядку, грошова компенсація за невикористану відпустку виплачується у випадку її невикористання у році звільнення. Грошова компенсація за невикористані відпустки за попередні роки не передбачена, а встановлено правило надання чергової відпустки поліцейському до кінця календарного року.

  Колегія суддів зауважила, що питання щодо відповідальності за затримку розрахунку при звільненні поліцейського, зокрема затримку виплати як грошового забезпечення, так і затримку виплати коштів за період вимушеного прогулу на виконання рішення суду, одноразової грошової допомоги при звільненні, компенсації за невикористану відпустку, які не є складовими заробітної плати (грошового забезпечення), не врегульовані положеннями спеціального законодавства, що встановлює порядок, умови, склад, розміри виплати грошового забезпечення. Водночас такі питання врегульовані в КЗпП України.

  Верховний Суд також роз’яснив, що оскільки порядок та умови виплати одноразової грошової допомоги при звільненні визначені Законом України «Про пенсійне забезпечення осіб, звільнених з військової служби, та деяких інших осіб» і постановою Кабінету Міністрів України № 988, у яких зазначено, що така допомога виплачується особам, які «звільняються» зі служби, то допомога при звільненні має бути виплачена не пізніше дня звільнення зі служби.

  Постанова Верховного Суду від 31.03.2020 року у справі № 808/2122/18

http://reyestr.court.gov.ua/Review/88507235

• Матеріальна відповідальність військовослужбовця за нестачу наступає лише у разі передачі йому під звіт цих матеріальних цінностей, а не в наслідок його мовчазної згоди щодо збереження майна.

  Фабула справи: У 2016 році позивач проходив військову службу на посаді старшого механіка авіаційної ескадрильї військової частини та мав військове звання старший сержант. 18.03.2016 року під час здійснення перевірки комплектності літаків, окрім іншого, було встановлено відсутність у літаках МиГ-29 відповідних блоків.

  Наказом командира військової частини «Про результати службового розслідування» відповідача за нестачу двох вказаних блоків літаків, переданих йому під звіт, було притягнуто до повної матеріальної відповідальності, у трьохкратному розмірі.

  Не погоджуючись з цими наказами, позивач звернувся до суду з адміністративним позовом, який був задоволений повністю. При цьому суд першої інстанції, з висновками якого погодився і суд апеляційної інстанції, зазначив, що матеріалами справи, а саме висновком експерта Миколаївського науково-дослідного експертно-криміналістичного центру, підтверджено, що позивач не приймав під звіт літаки МиГ-29. Відтак правові підстави для притягнення його до повної матеріальної відповідальності відсутні.

  Суд першої інстанції наголосив на тому, що матеріальна відповідальність військовослужбовця за нестачу матеріальних цінностей наступає лише у разі передачі йому під звіт цих матеріальних цінностей, а не в наслідок його мовчазної згоди щодо збереження чи обслуговування майна.

  Правова позиція Верховного Суду: Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду скаргу відхилив і з висновками судів попередніх інстанцій погодився з огляду на наступне.

  Колегія суддів зазначила, що підстави і порядок притягнення до матеріальної відповідальності військовослужбовців і призваних на збори військовозобов`язаних, винних у заподіянні шкоди державі під час виконання ними службових обов`язків, передбачених актами законодавства, військовими статутами, порадниками, інструкціями та іншими нормативними актами визначені Положенням про матеріальну відповідальність військовослужбовців за шкоду, заподіяну державі, затвердженим постановою Верховної Ради України від 23.06.1995 року №243/95-ВР.

  Зі змісту п. 3 розділу І Положення № 243/95-ВР вбачається, що військовослужбовці і призвані на збори військовозобов`язані несуть матеріальну відповідальність за наявності: а) заподіяння прямої дійсної шкоди; б) протиправної їх поведінки; в) причинного зв`язку між протиправною поведінкою і настанням шкоди; г) вини у заподіянні шкоди. Протиправною визнається така поведінка (дія чи бездіяльність) військовослужбовця або призваного на збори військовозобов`язаного, коли він не виконує (недбало виконує) свої службові обов`язки. Військовослужбовець або призваний на збори військовозобов`язаний визнається винним у заподіяній шкоді, якщо протиправне діяння вчинене ним умисно чи з необережності.

  Таким чином, Верховний Суд погодився з висновками судів першої та апеляційної інстанцій та зазначив, що відповідач не довів вину позивача у нестачі військового майна. Тобто відповідачем не доведено завдання позивачем прямої дійсної шкоди, як того вимагають приписи п. 3 вказаного Положення , та не доведено, що поведінка позивача була протиправною та перебувала у причинному зв`язку з настанням шкоди.

  Постанова Верховного Суду від 25.03.2020 р. у справі № 814/2281/16

http://reyestr.court.gov.ua/Review/88409670

• Ліквідація юридичної особи публічного права має місце у випадку, якщо в розпорядчому акті органу державної влади або органу місцевого самоврядування наведено обґрунтування доцільності відмови держави від виконання завдань та функцій такої відмови.

  У разі ж покладення виконання завдань і функцій ліквідованого органу на інший орган, мова йде фактично про реорганізацію. Таким чином, встановлена законодавством можливість ліквідації державної установи (організації) з одночасним створенням іншої, яка буде виконувати повноваження (завдання) особи, що ліквідується, не виключає, а включає зобов'язання роботодавця (держави) по працевлаштуванню працівників ліквідованої установи.

  Постанова від 14 березня 2018 року у справі №802/113/16-а.

  (Така ж правова позиція сформульована Верховним Судом України у постановах від 04 березня 2014 року у справі № 21-8а14, від 27 травня 2014 року у справі № 21-108а14, від 28 жовтня 2014 року у справі № 21-484а14).

• При стягненні середнього заробітку за час вимушеного прогулу, заробітня плата за новим місцем роботи не враховується. Виплата середнього заробітку проводиться за весь час вимушеного прогулу. Законом не передбачено будь-яких підстав для зменшення його розміру за певних обставин.

  Постанова від  20 червня 2018 року у справі № 826/808/16

 http://reyestr.court.gov.ua/Review/75099746  

• Заступник селищного голови є посадовою особою органу місцевого самоврядування і його діяльність є публічною службою в розумінні закону, а тому спір з приводу звільнення вказаної посадової особи за порушення трудового обов'язку має розглядатися в порядку адміністративного судочинства. 
  Постанова від 26 червня 2018 року у справі № 146/579/16-ц

 http://www.reyestr.court.gov.ua/Review/75265976

• Звільняючи позивача за скороченням штатів, яке відбулось внаслідок ліквідації одного органу внутрішніх справ та створення іншого, відповідачем (УМВС) не вчинено заходів для забезпечення працевлаштування на службі в органах внутрішніх справ, не з'ясовано намір позивача подальшого проходження служби, не запропоновано іншу посаду для працевлаштування, що свідчить про протиправність наказу щодо звільнення із займаної посади. 

  Вирішуючи спір щодо зазначених правовідносин необхідно досліджувати питання ліквідації установи (чи мали місце зміни в організації виробництва і праці, зокрема, скорочення штатів, чи додержано норми законодавства, що регулюють вивільнення працівника, які є докази про зміни в організації виробництва і праці), чи висловлював працівник бажання подальшого проходження служби або відмови від переведення, чи була можливість перевести позивача до органів поліції.

  Можливість ліквідації державної установи з одночасним створенням іншої, яка буде виконувати повноваження особи, що ліквідується, не виключає, а включає зобов'язання роботодавця (держави) по працевлаштуванню працівників ліквідованої установи.

  Постанови від 16 травня 2018 року у справі №821/3732/15-а та від 18 квітня 2018 року у справі №819/95/16

 http://reyestr.court.gov.ua/Review/74029034 

 http://reyestr.court.gov.ua/Review/73531758 

• Позовні вимоги стосуються стягнення компенсації за затримку розрахунку при звільненні особи зі служби в поліції.

  Питання відповідальності за затримку розрахунку при звільненні поліцейських зі служби в поліції не врегульовані положеннями спеціального законодавства, що регулює порядок, умови, склад, розміри виплати грошового забезпечення, такі питання врегульовані Кодексом законів про працю України.

  Враховуючи, що спеціальним законодавством, яке регулює оплату праці поліцейських, не встановлено дату проведення остаточного розрахунку зі звільненими працівниками та відповідальність роботодавця за невиплату або несвоєчасну виплату працівнику всіх належних сум,  то  застосовуються норми ст. 116 та 117 КЗпПУ як  таких, що є загальними та поширюються на правовідносини, які виникають під час звільнення зі служби в поліції.

  Постанова від 01 березня 2018 року у справі №806/1899/17

• Оспорюваним Наказом ГУМВС України позивача звільнено із займаної посади, яка перебуває у відпустці по догляду за дитиною по досягненню нею трирічного віку, за пунктом 64 "г" Положення про проходження служби рядовим і начальницьким складом органу внутрішніх справ, затвердженого постановою Кабінету Міністрів УРСР від 29 липня 1991 року № 114, у запас Збройних Сил України через скорочення штатів.

  З цього приводу Верховний Суд звернув увагу, що питання вивільнення працівників, які мають певні пільги, зокрема вагітних жінок, жінок, які мають дітей віком до трьох років, одиноких матерів при наявності дитини віком до чотирнадцяти років або дитини-інваліда спеціальним законом не врегульовано, тому згідно із частиною шостою статті 7 КАС України у разі відсутності закону, що регулює відповідні правовідносини, суд застосовує закон, що регулює подібні правовідносини (аналогія закону), а за відсутності такого закону суд виходить із конституційних принципів і загальних засад права (аналогія права).

  Стаття 184 КЗпП України чітко встановлює гарантію обмеження звільнення для жінок, які мають дітей віком до трьох років та передбачає можливість такого звільнення лише у випадку повної ліквідації підприємства й за умови обов'язкового працевлаштування.

  Встановлена законодавством можливість ліквідації державної установи з одночасним створенням іншої, яка буде виконувати завдання установи, що ліквідується, включає зобов'язання роботодавця (держави) по працевлаштуванню працівників ліквідованої установи. 

  За такого правового врегулювання Верховний Суд дійшов висновку про протиправність оскаржуваного наказу щодо звільнення позивача із займаної посади.

  Постанова від 14 березня 2018 року у справі №820/11570/15

• Системний аналіз законодавства дає підстави для висновку, що суми, які суд визначає до стягнення з роботодавця на користь працівника як середній заробіток за час вимушеного прогулу, обраховуються без віднімання сум податків та зборів. Останні підлягають нарахуванню роботодавцем при виконанні відповідного судового рішення, внаслідок чого виплачена працівнику сума зменшується на суму податків і зборів.  

  Постанова від 18 липня 2018 року у справі № 359/10023/16-ц

http://reyestr.court.gov.ua/Review/75690203 

• Грошове забезпечення поліцейських обраховується та виплачується з розрахунку календарних днів відповідного місяця їх служби. Вирішення спірних правовідносин регулюється Порядком, затвердженим Наказом Міністерства внутрішніх справ України 06 квітня 2016 року № 260.

  Суди попередніх інстанцій при визначенні розміру середнього заробітку за час вимушеного прогулу, який підлягав присудженню на користь позивача з відповідача, неправильно застосували до спірних правовідносин норми, оскільки брали до уваги кількість робочих днів для обрахунку грошового забезпечення.

  Постанова від 19 липня 2018 року у справі № 805/1110/17-а, від 19 вересня 2018 року у справі № 814/2645/16

http://reyestr.court.gov.ua/Review/75424287  

• За правилами адміністративного судочинства розглядаються спори, пов’язані з проходженням публічної служби, одним з різновидів якої є служба в органах внутрішніх справ. Ці спори можуть стосуватися як порядку проходження такої служби, до яких включається і виплата заробітної плати, так і звільнення з публічної служби, до яких належать і спори про стягнення середньої заробітної плати за час затримки розрахунку при звільненні.

  Постанова від 13 березня 2019 року у справі № 761/27364/17

• Винагорода за безпосередню участь в АТО виплачується не за весь час залучення особи до складу сил та засобів АТО, а тільки за час фактичної участі цієї особи у відповідних заходах. Так, зарахування особи до списку осіб, що безпосередньо беруть участь у проведенні антитерористичних операцій, здійснюється на підставі відповідних наказів командирів (штабу АТО), в яких зазначається про дату початку такої участі та дату фактичного завершення такої участі. В подальшому, на підставі вмотивованого рапорту керівника структурного підрозділу, де проходить службу особа, ГУ МВС України видається відповідний наказ, який, в свою чергу, є підставою для нарахування грошової винагороди особам рядового і начальницького складу органів внутрішніх справ, призначеної за безпосередню участь у проведенні АТО.

  Суд касаційної інстанції звернув увагу на те, що для участі у чергуваннях в добових нарядах щодо реагування на протиправні дії з боку незаконно озброєних формувань та диверсійно-розвідувальних груп, можливі прояви тероризму і сепаратизму, інші правопорушення, а також у відрядження позивач був задіяний лише в періоди, визначені відповідними рапортами за підписом відповідного начальника, які, в свою чергую, і слугували підставами для здійснення відповідачем нарахування та виплати позивачу винагороди за безпосередню участь у проведенні антитерористичної операції.

  Постанова від 02 липня 2019 року у справі № 805/1189/16-а

• Позивач проходив службу в органах Національної поліції. Під час виконання службових обов’язків він тимчасово втратив працездатність. Комісія ГУ Нацполіції склала акт розслідування нещасного випадку, а начальник ГУ Нацполіції затвердив акт про нещасний випадок невиробничого характеру.

  Відповідно до зазначених документів, подія, яка трапилася із позивачем, не є нещасним випадком  відповідно до пункту 2.1 Порядку розслідування та обліку нещасних випадків, професійних захворювань та аварій, що сталися в органах і підрозділах системи МВС України, затвердженого наказом Міністерства внутрішніх справ України від 27 грудня 2002 року № 1346.

  Вважаючи такі акти протиправними, позивач звернувся до суду з вимогою скасувати їх та зобов'язати ГУ Нацполіції скласти акт розслідування нещасного випадку (у тому числі поранення) та акт про нещасний випадок (у тому числі поранення) із зазначенням у них, що нещасний випадок стався в період проходження служби і пов'язаний з виконанням службових обов'язків, та взяти зазначений випадок на облік.

  Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку, що акт про нещасний випадок під час проходження публічної служби підлягає оскарженню за правилами адміністративного судочинства.

  Так, позивач проходив службу в органах внутрішніх справ і цей адміністративний позов подав до ГУ Нацполіції, тобто до суб’єкта владних повноважень, зокрема, щодо скасування спірних актів. Зазначені акти затверджені начальником ГУ Нацполіції, а до складу Комісії входять атестовані працівники поліції цього ж ГУ Нацполіції, що свідчить про прийняття спірних актів саме суб’єктом владних повноважень.

  Спори, пов’язані з питаннями реалізації правового статусу особи, яка перебуває на посаді публічної служби, від моменту її прийняття на посаду і до звільнення з публічної служби, зокрема й оскарження акта про нещасний випадок під час проходження публічної служби, підлягають вирішенню в порядку адміністративного судочинства.

  Постанова від 26 червня 2019 року у справі № 1640/3010/18

• Посада фельдшера-рятувальника рятувальної парашутно-десантної групи належить до посад льотного складу, отже, військовослужбовець, який проходить військову службу на цій посаді, має право на надбавку за особливості проходження служби.

  Такого висновку дійшла колегія суддів Касаційного адміністративного суду, розглянувши справу за позовом військовослужбовця до Військової частини, яка не нарахувала з 1 квітня 2018 року та не виплатила позивачу як особі льотного складу надбавки і премію згідно з розпорядженням Міністра оборони України від 10 квітня 2018 року № 207/у/2 та наказом Міністра оборони України від 25 квітня 2018 року № 207/у/3.

  Верховний Суд звернув увагу, що поняттям «льотний склад» охоплюється як льотний склад льотного екіпажу повітряного судна, так і льотний склад екіпажу салону (пасажирського, вантажного) повітряного судна.

  Отже, посада фельдшера-рятувальника рятувальної парашутно-десантної групи в силу вимог ст. 57 Повітряного кодексу України, наказу Міністерства оборони України від 5 лютого 2018 року № 40, Інструкції про класифікацію авіаційного персоналу державної авіації України, затвердженої наказом Міністерства оборони України від 5 січня 2015 року № 3, належить до посад льотного складу.

  Наказом Міністра оборони України від 25 квітня 2018 року № 207/у/3 визначено виплачувати з 1 квітня 2018 року військовослужбовцям, які проходять військову службу на посадах льотного складу, надбавку за особливості проходження служби в розмірі 100 % посадового окладу з урахуванням окладу за військовим званням та надбавки за вислугу років; премію в розмірі 10 % посадового окладу.

  Постанова від 25 жовтня 2019 року у справі № 1.380.2019.000894 (адміністративне провадження №К/9901/18698/19)

• Час навчання у вищому навчальному закладі не зараховується до вислуги років при вирішенні питання щодо обчислення стажу служби в поліції, який дає право на встановлення поліцейському надбавки за вислугу років, надання додаткової оплачуваної відпустки.

  У даній справі позивач просив зобов'язати відповідача зарахувати до стажу служби в поліції час навчання у вищому навчальному закладі, який дає право для виплати відсоткової надбавки за вислугу років, визначення тривалості додаткової оплачуваної відпустки.

  Суди першої та апеляційної інстанцій задовольнили позовні вимоги. З цими рішеннями не погодився Верховний Суд, вказавши на те, що суди попередніх інстанцій помилково застосували для вирішення спору положення п. 2 постанови Кабінету Міністрів України від 17 липня 1992 року № 393 «Про порядок обчислення вислуги років, призначення та виплати пенсій і грошової допомоги особам офіцерського складу, прапорщикам, мічманам, військовослужбовцям надстрокової служби та військової служби за контрактом, особам начальницького і рядового складу органів внутрішніх справ та членам їхніх сімей», оскільки вона прийнята на виконання Закону України «Про пенсійне забезпечення військовослужбовців та осіб начальницького і рядового складу органів внутрішніх справ» і встановлює порядок обчислення стажу (вислуги років) особам начальницького і рядового складу органів внутрішніх справ, який проводиться саме для призначення пенсій.

  Верховний Суд зазначив, що при вирішенні питання щодо обчислення стажу служби в поліції, який дає право на встановлення поліцейському надбавки за вислугу років, надання додаткової оплачуваної відпустки, слід застосовувати приписи ч. 2 ст. 78 Закону України «Про національну поліцію», у якій встановлено вичерпний перелік складових (посад, періодів служби) такого стажу служби в поліції і який, зокрема, не містить положень щодо часу навчання у ВНЗ.

  Постанова від 19 листопада 2019 року у справі № 520/903/19