Зміст правової позиції, висновку

Посилання на рішення Верховного Суду в ЄДРСР

• Для здійснення ефективного захисту та відновлення порушених прав громадян України, які є внутрішньо переміщеними особами, правонаступництво між пенсійними органами та заміна боржника виконавчого провадження у справі є виправданим та необхідним для виконання судового рішення, яке набрало законної сили.

   

  Фабула справи:  У даній справі позивач, який є внутрішньо переміщеною особою у зв’язку зі зміною місця проживання та для належного виконання судового рішення, за яким виданий виконавчий лист, звернувся до суду із заявою про заміну боржника у виконавчому провадженні.

  Рішення судів І та ІІ інстанції: Відмовляючи у задоволенні заяви про заміну боржника у виконавчому провадженні, суди виходили з того, що на момент вирішення вказаної справи не визначено орган, до компетенції якого переходять функціональні обов’язки Управління Пенсійного фонду України в Слов’яносербському районі Луганської області.

  Правова позиція ВС/КАС: Із такою позицією судів попередніх інстанцій ВС/КАС не погодився, скасував рішення останніх та прийняв нову постанову, якою заяву особи про заміну боржника виконавчого провадження задовольнив частково.

  Верховний Суд встановив, що смт Слов’яносербськ Луганської області відноситься до переліку населених пунктів, на території яких здійснюється антитерористична операція і органи державної влади тимчасово не здійснюють свої повноваження; Управління Пенсійного фонду України в Слов’яносербському районі Луганської області не ліквідовано у встановленому законом порядку, а його реорганізація включала декілька етапів: передача частини повноважень Управлінню Пенсійного фонду України в Новоайдарському районі, яке, в свою чергу, було реорганізоване шляхом злиття в Старобільське об’єднане управління Пенсійного фонду України Луганської області, яке в результаті чергової реорганізації шляхом приєднання приєднується до Головного управління Пенсійного фонду України в Луганській області.

  Судова палата наголосила на тому, що виконання судового рішення, яке набрало законної сили, є складовою частиною принципу юридичної визначеності, без якого є неможливим ефективне відновлення порушених прав, за захистом яких особа звертається до суду. Отже, виконання судового рішення є складовою частиною судового розгляду та завершальною стадією судового провадження, а неможливість виконати рішення суду призведе до порушення прав, гарантованих ст. 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод.

  Таким чином, Верховний Суд дійшов висновку про те, що для здійснення ефективного захисту прав позивача, як громадянки України, яка є внутрішньо переміщеною особою, необхідно замінити боржника у виконавчому листі, виданому на виконання постанови Донецького апеляційного адміністративного суду від 5 лютого 2014 року у цій справі з Управління Пенсійного фонду України в Слов’яносербському районі Луганської області на Головне управління Пенсійного фонду України в Луганській області. Відтак, рішення судів попередніх інстанцій підлягають скасуванню з прийняттям нової постанови про часткове задоволення заяви позивача.

   

  Постанова ВС/КАС від 21.04.2021 у справі № 429/3281/13-а

https://reyestr.court.gov.ua/Review/96706614

• Підставою для стягнення виконавчого збору у межах виконавчого провадження про стягнення з боржника коштів є здійснення державним виконавцем дій з фактичного виконання рішення органами державної виконавчої служби, а розмір виконавчого збору обраховується як 10 відсотків від фактично стягнутої суми.

   

  Фабула справи: Позивач звернувся до суду із позовом  до Оболонського районного відділу державної виконавчої служби у м. Києві Центрального міжрегіонального управління юстиції (м. Київ), в якому просив суд визнати протиправною та скасувати постанову старшого державного виконавця Оболонського районного відділу державної виконавчої служби у місті Києві Центрального міжрегіонального управління Міністерства юстиції (м. Київ) про стягнення з позивача виконавчого збору.

   

  Рішення судів І та ІІ інстанції: Відмовляючи у задоволенні адміністративного позову, суд першої інстанції, з висновками якого погодився суд апеляційної інстанції, прийшов до висновку, що повернення виконавчого документа стягувачу є завершенням виконавчого провадження, відтак при постановленні оскаржуваної постанови державний виконавець повинен був керуватись чинною редакцією   Закону України «Про виконавче провадження», яка надавала останньому право відповідно до частини 3   статті 37 Закону України «Про виконавче провадження»   прийняти постанову про стягнення виконавчого збору, відтак постанова про стягнення виконавчого збору є законною та такою, що не підлягає скасуванню.

   

  Правова позиція ВС/КАС: З аналізу норм  Закону № 1404-VІІІ   (у редакції, що діяла до 28 серпня 2018 року) слідує, що підставою для стягнення виконавчого збору у межах виконавчого провадження про стягнення з боржника коштів є здійснення державним виконавцем дій з фактичного виконання рішення органами державної виконавчої служби, а розмір виконавчого збору обраховується як 10 відсотків від фактично стягнутої суми.

  Проте, Законом України від 03 липня 2018 року № 2475-VIII, який набрав чинності 28 серпня 2018 року, внесені зміни до      статті 27 Закону № 1404-VІІІ.

  З урахуванням наведених змін, за змістом      статті 27 Закону № 1404 - VІІІ      виконавчий збір стягується державним виконавцем у розмірі 10 відсотків суми, що підлягає примусовому стягненню, поверненню, або вартості майна боржника, що підлягає передачі стягувачу за виконавчим документом, заборгованості із сплати аліментів.

  З матеріалів справи убачається, що державний виконавець під час прийняття оскаржуваної постанови про стягнення з боржника виконавчого збору, визначив суму виконавчого збору в розмірі 10 % від суми, яка зазначена у виконавчому листі №756/11458/15-ц від 25 травня 2016 року.

  Тож державний виконавець визначив суми виконавчого збору у розмірі 10 % суми, що підлягає примусовому стягненню за виконавчими документами, застосувавши таким чином фактично   Закон № 1404-VIII   у редакції   Закону № 2475-VIII.

  Отже, положення   статті 27 Закону № 1404-VІІІ    у редакції, яка була чинна до 28  серпня 2018 року, зменшували відповідальність позивача як боржника у порівнянні з нормами      статті 27 Закону № 1404-VІІІ      у редакції, яка була чинна після 28 серпня 2018 року (Закон № 2475-VIII), оскільки розмір виконавчого збору обраховувався як 10 відсотків від фактично стягнутої суми, а не з суми, що підлягає примусовому стягненню.

   Таким чином, Верховний Суд не погодився з висновками судів попередніх інстанцій щодо відсутності підстав для задоволення позовних вимог та вважає помилковими мотиви, якими керувалися суди, відмовляючи у задоволенні позову. Підставою задоволення позову в цій справі має бути необхідність застосування до спірних правовідносин приписів   статті 27 Закону № 1404-VІІІ   у редакції, яка була чинна до 28 серпня 2018 року, оскільки у процесі виконання судового рішення становище боржника було погіршеним у зв`язку із прийняттям змін до   статті 27 Закону № 1404-VІІІ, що суперечить   статті 58 Конституції України.

   

  Постанова ВС/КАС від 20.05.2021 у справі № 640/32814/20

https://reyestr.court.gov.ua/Review/97075898

• Відкриття виконавчого провадження у порядку, визначеному статтею 379 КАС України, може бути замінено боржника або стягувача лише у виконавчому листі, під яким розуміється виконавчий документ, виданий судом, який розглядав адміністративну справу як суд першої інстанції. Положення частини четвертої статті 379 КАС України не можуть бути застосовані за аналогією у випадку заміни сторони у виконавчому написі нотаріуса, виконавче провадження за яким ще не відкрито.

  Фабула справи: ТОВ звернулось до суду із заявою про заміну стягувача у виконавчому написі нотаріуса, в якій просило постановити ухвалу, якою замінити сторону виконавчого провадження, а саме первісного стягувача ПАТ «Райффайзен Банк Аваль» його правонаступником - ТОВ «Фінансова компанія «Довіра та Гарантія» щодо виконання виконавчого напису від 24 листопад 2008 року №11584, що вчинений приватним нотаріусом Донецького міського нотаріального округу Соболєвою В.Л.

  Рішення судів І та ІІ інстанції: Відмовляючи в задоволенні заяви про заміну стягувача у виконавчому написі нотаріуса, суд першої інстанції, з яким погодився суд апеляційної інстанції, виходив з того, що наразі не існує виконавчого провадження з виконання відповідного напису нотаріуса, оскільки в 2016 році виконавчий документ повернуто стягувачу без виконання. Суди вважали помилковим посилання заявника на статтю 74 Закону України «Про виконавче провадження», так як вказаною статтею унормовано порядок оскарження дій або бездіяльності державного виконавця. Натомість у заяві, що розглядається, не йдеться про оскарження дій виконавця, а йдеться про заміну стягувача у виконавчому написі нотаріуса.

  Правова позиція ВС/КАС: Верховний Суд  вирішив залишити касаційну скаргу без задоволення, а рішення суду першої та апеляційної інстанції – без змін, з огляду на наступне.

   Відповідно до статті 1 Закону України «Про виконавче провадження» виконавче провадження як завершальна стадія судового провадження і примусове виконання судових рішень та рішень інших органів (посадових осіб) (далі - рішення) - сукупність дій визначених у цьому Законі органів і осіб, що спрямовані на примусове виконання рішень і проводяться на підставах, у межах повноважень та у спосіб, що визначені Конституцією України, цим Законом, іншими законами та нормативно-правовими актами, прийнятими відповідно до цього Закону, а також рішеннями, які відповідно до цього Закону підлягають примусовому виконанню.

   Згідно з пунктом 3 частини першої статті 3 зазначеного Закону відповідно до цього Закону підлягають примусовому виконанню рішення на підставі виконавчих написів нотаріусів.

  Положеннями частини п`ятої статті 15 Закону України «Про виконавче провадження» передбачено, що у разі вибуття однієї із сторін виконавець за заявою сторони, а також заінтересована особа мають право звернутися до суду із заявою про заміну сторони її правонаступником. Для правонаступника усі дії, вчинені до його вступу у виконавче провадження, є обов`язковими тією мірою, якою вони були б обов`язковими для сторони, яку правонаступник замінив.

  Зазначеним нормам кореспондують положення статті 379 КАС України, за змістом якої, у разі вибуття однієї із сторін виконавчого провадження за поданням державного виконавця або за заявою заінтересованої особи суд, який розглядав справу як суд першої інстанції, замінює сторону виконавчого провадження її правонаступником.

  Положення цієї статті застосовуються також у випадку необхідності заміни боржника або стягувача у виконавчому листі до відкриття виконавчого провадження.

  Аналізуючи положення наведених норм, Верховний Суд у постановах від 27 січня 2021 року (справа №ЗВ/380/22/20), 28 січня 2021 року (справа №824/387/20-а) зазначив, що до відкриття виконавчого провадження у порядку, визначеному статтею 379 КАС України, може бути замінено боржника або стягувача лише у виконавчому листі, під яким розуміється виконавчий документ, виданий судом, який розглядав адміністративну справу як суд першої інстанції.

  Виконавчий напис нотаріуса є різновидом виконавчого документа у розумінні статті 3 Закону України «Про виконавче провадження», який є відмінним від виконавчого листа за формою, змістом, а також суб`єктом та процедурою видання, отже положення частини четвертої статті 379 КАС України не можуть бути застосовані за аналогією у випадку заміни сторони у виконавчому написі нотаріуса, виконавче провадження за яким ще не відкрито.

  Також у вказаних рішеннях Верховним Судом указано, що статтею 4 Закону України «Про виконавче провадження» визначено вимоги, яким повинен відповідати виконавчий документ, а частиною четвертою статті 4 цього Закону встановлено вичерпний перелік підстав для повернення стягувачу виконавчого документа органом державної виконавчої служби, приватним виконавцем.

  Ураховуючи наведене нормативне регулювання та праворозуміння, Верховний Суд зробив висновок, що вимоги про заміну сторони у виконавчому провадженні у виконавчому написі нотаріуса до відкриття виконавчого провадження у порядку статті 379 КАС України є передчасними, оскільки у випадку незгоди із рішеннями, діями чи бездіяльністю державного чи приватного виконавця після подання виконавчого документа, заявник вправі їх оскаржити в загальному порядку.

  Постанова ВС/КАС від 18.03.2021 у справі № 200/6545/20-а

https://reyestr.court.gov.ua/Review/95616283

• У разі фактичного виконання виконавчого документа майнового характеру у повному обсязі або частково державному виконавцю виплачується винагорода у відсотковому співвідношенні від стягнутої суми або вартості майна боржника, переданого стягувачу за виконавчим документом, якщо за таким виконавчим документом стягнуто виконавчий збір та витрати, пов`язані з організацією та проведенням виконавчих дій щодо забезпечення виконання рішення.

  Фабула справи: Позивач звернувся до суду з адміністративним позовом до Центрального відділу ДВС м. Миколаїв про визнання неправомірними дій головного державного виконавця щодо винесення постанови про стягнення виконавчого збору та скасування постанов відповідача про стягнення виконавчого збору та про відкриття виконавчого провадження. В обґрунтування позову вказував на те, що відповідач не здійснював фактичного виконання судового рішення. Стягнення виконавчого збору без реального стягнення суми боргу з боржника призведе до подвійного стягнення суми виконавчого збору або стягнення без реального виконання рішення суду. Зазначив, що стягнення виконавчого збору залежить від розміру фактично стягнутого, повернутого або переданого майна при примусовому виконанні виконавчого документа.

  Рішення судів І та ІІ інстанції:  Судами попередніх інстанцій у задоволенні позову було відмовлено. Останні виходили з того, що стягнення виконавчого збору (крім визначених законом випадків, коли виконавчий збір не стягується) пов`язується з початком примусового виконання. Примусове виконання рішення розпочинається з моменту прийняття державним виконавцем постанови про відкриття виконавчого провадження. При цьому, стягнення виконавчого збору є безумовною дією, яку здійснює державний виконавець у межах виконавчого провадження незалежно від здійснених дій, і є встановленою державою складовою процедури виконавчого провадження, що гарантує ефективне здійснення виконання рішення суду боржником за допомогою стимулювання боржника до намагання виконати виконавчий документ самостійно до відкриття виконавчого провадження у зв`язку із ймовірністю стягнення відповідної суми у випадку примусового виконання.

  Правова позиція КАС/ВС: Колегією суддів КАС/ВС касаційну скаргу задоволено, рішення судів попередніх інстанцій скасовано з огляду на наступне.

  Так,  Кабінет Міністрів України постановою від 08 вересня 2016 року № 643 затвердив Порядок виплати винагород державним виконавцям та їх розміри і розмір основної винагороди приватного виконавця (далі - Порядок), що визначає механізм виплати винагород державним виконавцям, а також розміри винагород державних виконавців і основної винагороди приватного виконавця.

  Згідно з положеннями пункту 4 Порядку фактичним виконанням вважається виконання рішення за виконавчим документом майнового характеру в повному обсязі або частково в порядку, встановленому Законом № 1404-VIII, якщо за таким документом стягнуто виконавчий збір та витрати, пов`язані з організацією та проведенням виконавчих дій щодо забезпечення виконання рішення.

  Відповідно до пункту 6 Порядку для виплати винагороди державний виконавець, на виконанні у якого перебував (перебуває) виконавчий документ, подає заяву, в якій зазначаються: реквізити виконавчого документа; номер виконавчого провадження в автоматизованій системі виконавчого провадження; повне найменування (для юридичних осіб) або прізвище, ім`я та по батькові (для фізичних осіб) стягувача та боржника; категорія стягнення за виконавчим документом; розмір стягнутого виконавчого збору, витрат виконавчого провадження, реквізити платіжних доручень; перелік виконавчих дій та строки їх проведення; розрахунок належної до виплати винагороди; відомості про дотримання критеріїв.

  Аналіз наведених вище норм Порядку свідчить про те, що у разі фактичного виконання виконавчого документа майнового характеру у повному обсязі або частково державному виконавцю виплачується винагорода у відсотковому співвідношенні від стягнутої суми або вартості майна боржника, переданого стягувачу за виконавчим документом, якщо за таким виконавчим документом стягнуто виконавчий збір та витрати, пов`язані з організацією та проведенням виконавчих дій щодо забезпечення виконання рішення.

  Постанова КАС/ВС від 22.01.2021 у справі № 400/4023/19

https://reyestr.court.gov.ua/Review/94328236?fbclid=IwAR2BTeIgtb3OlZVkgY8yHnMPG_W6-Ebhu1I8fHz_Ad4Ty77j2csKrMfVQtw

• Приватний виконавець приймає до виконання виконавчі документи, місце виконання яких знаходиться у межах його виконавчого округу, в іншому випадку - виконавець зобов`язаний повернути виконавчий документ стягувачу. У свою чергу, місце виконання визначається, виходячи із місця проживання/перебування боржника або з місцезнаходження майна боржника.

   

  Фабула справи: У даній справі Верховний Суд досліджував питання щодо особливостей визначення приватним виконавцем місця виконання судового рішення. Приватний виконавець міста Київ відкрив виконавче провадження стосовно особи, яка зареєстрована у місті Рівному. Позивач з діями останнього не погодилась та звернулась до суду із позовом.

   

  Рішення судів І та ІІ інстанції: Суд першої інстанції, з яким погодився апеляційний суд, задовольнив позов повністю. Задовольняючи позовні вимоги, суди виходили з того, що законодавством визначено вимоги до місця відкриття приватним виконавцем виконавчого провадження. При цьому право приватного виконавця відкривати виконавче провадження обмежується виконавчим округом, на території якого приватний виконавець здійснює діяльність та відомості щодо якого внесені та містяться у Єдиному реєстрі приватних виконавців України.

   

  Правова позиція КАС/ВС: Верховний Суд з такими висновками судів попередніх інстанцій не погодився. Скасовуючи рішення останніх, КАС/ВС зазначив, що на етапі вирішення питання про відкриття виконавчого провадження або про повернення виконавчого документа у приватного виконавця відсутній обов`язок, а отже і будь-який механізм, спрямований на перевірку законності виконавчого документа та правильності визначення в ньому адреси місця проживання/перебування боржника. Відповідальність за вчинення виконавчого напису відповідно до вимог Глави 16 розділу II Порядку №  296/5 несе нотаріус, як особа, яка вчиняє виконавчий напис.

  Перевірка ж майнового стану боржника, розшук боржника та/ або його майна здійснюється у вже відкритому виконавчому провадженні (частини друга, четверта статті 13, частина сьома статті 26, стаття 36, частина восьма статті 48 Закону №  1404).

  Таким чином, на момент прийняття рішення про відкриття виконавчого провадження на підставі виконавчого напису, в якому було вказано адресу місця проживання боржника , що знаходиться в межах відповідного виконавчого округу, у приватного виконавця виконавчого округу м.  Києва були всі визначені законом підстави для його відкриття.

  Постанова КАС/ВС від 09.12.2020 у справі № 460/3537/20

https://reyestr.court.gov.ua/Review/93437812

• Помилка у словесній розшифровці вказаних сум у виконавчому документі не може бути підставою для повернення такого виконавчого документу, оскільки у разі якщо виконавчий лист у частині цифрового відображення сум стягнення співпадає з судовим рішенням, це не має наслідком неможливість його виконання.

  Фабула справи: Предметом спору у цій справі є законність постанови про відкриття виконавчого провадження, яка винесена державним виконавцем Шевченківського районного ВДВС міста Києва.  Позивач посилається на те, що у виконавчому листі, на підставі якого було прийняту оскаржувану постанову, міститься розбіжність у зазначенні суми стягнення у цифровому та словесному виразі, а саме сума коштів, яка підлягає вилученню, зазначена у виконавчому листі цифрами (153811,37 грн), відрізняється від суми, зазначеної у якості словесного її розшифрування (сто п`ятдесят три тисячі вісімдесят одну грн 37 коп). У зв`язку з цим, на думку позивача виконавчий документ підлягав поверненню стягувачу на підставі п. 6 ч. 4 ст. 4 Закону України «Про виконавче провадження».

  Рішення судів 1 та 2 інстанції: Відмовляючи у задоволенні адміністративного позову, суд першої інстанції, з висновками якого погодився суд апеляційної інстанції, виходив з того, що виконавчий лист скріплений печаткою суду, а неспівпадіння словесного відображення цифр не має наслідком неможливість виконання виконавчого документа та не створює підстав для його повернення.

  Правова позиція КАС/ВС: Суд погоджується з висновками судів попередніх інстанцій, що наявність зазначеної помилки не свідчить про оформлення виконавчого листа  з порушенням вимог     ст. 4 Закону України «Про виконавче провадження», оскільки виконавчий лист  містить усі відомості, зазначення яких передбачене ч. 1   ст. 4 вказаного Закону.

  Таким чином, помилка у словесній розшифровці вказаних сум у виконавчому документі не може бути підставою для повернення такого виконавчого документу, оскільки у разі якщо виконавчий лист у частині цифрового відображення сум стягнення співпадає з судовим рішенням, це не має наслідком неможливість його виконання.

  Крім того, як вірно зазначив Шостий апеляційний адміністративний суд, у матеріалах виконавчого провадження наявна копія витягу з вироку, у зв`язку з чим державний виконавець має можливість вірно визначити суму коштів, яка підлягає вилученню за виконавчим документом.

  З огляду на викладене, колегія суддів погоджується з висновками судів попередніх інстанцій щодо відсутності підстав для задоволення позовних вимог.

  Постанова КАС/ВС від 13.11.2020 у справі № 826/12919/18

https://reyestr.court.gov.ua/Review/92842108?fbclid=IwAR1vEhalWanNr9xSFrqstNqXJvnQuevRAJ1HkoGvUb0yaRRKKHS2otiuB7Y

• Виконання рішень суду про стягнення коштів, боржником за якими є державний орган, здійснюється центральним органом виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері казначейського обслуговування бюджетних коштів, в межах відповідних бюджетних призначень шляхом списання коштів з рахунків такого державного органу, а в разі відсутності у зазначеного державного органу відповідних призначень - за рахунок коштів, передбачених за бюджетною програмою для забезпечення виконання рішень суду.

  Фабула справи: У даній справі суть спору полягає у тому, що позивач звернувся в суд з позовом до Державної казначейської служби України, ГУ ДКС України, в якому просив визнати протиправними дії Державної казначейської служби України щодо направлення до обласного ГУ ДКС України заяви позивача, виконавчого листа, виданого Красилівським районним судом та доданих до нього документів, визнати протиправними дії обласного ГУ ДКС України по виконанню виконавчого листа виданого Красилівським районним судом 18 листопада 2015 року №677/1254/15-а за бюджетною програмою 3504040 "Забезпечення виконання рішень суду, що гарантовані державою" та зобов`язати Державну казначейську службу України виконати рішення Красилівського районного суду №677/1254/15-а від 25.08.2015 року за рахунок коштів, передбачених бюджетною програмою 0501150 "Виконання рішень судів на користь суддів". Суд першої інстанції, з яким не погодився суд апеляційної інстанції, позовні вимоги задовольнив.

  Правова позиція ВС/КАС: Колегія суддів ВС/КАС погодилась із висновками суду першої інстанції та скасувала рішення суду апеляційної інстанції, враховуючи наступне.

  Колегія суддів зазначає, що виходячи з аналізу норм чинного законодавства України, виконання рішення суду неможливе через відсутність бюджетних призначень чи асигнувань на цю мету, а здійснення виплати нарахованих грошових коштів за рішенням суду можливе лише шляхом списання (стягнення) коштів з рахунків державного органу - боржника, а в разу відсутності у зазначеного державного органу відповідних призначень - за рахунок коштів, передбачених за бюджетною програмою для забезпечення виконання рішень суду.

  Беручи до уваги ту обставину, що позивачем у даній справі є діючий суддя, на користь якого Красилівським районним судом прийнято рішення про стягнення коштів компенсації втрати частини суддівської винагороди з державного органу, у якого відсутні відповідні бюджетні призначення, суд першої інстанції вірно дійшов висновку про те, що Державна казначейська служба України повинна здійснити списання за рахунок коштів передбачених бюджетною програмою КПКВ 0501150 "Виконання рішень судів на користь суддів" на підставі Закону України "Про гарантії держави щодо виконання судових рішень" та відповідно до Порядку виконання рішень про стягнення коштів державного та місцевих бюджетів або бюджетних установ, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 03 серпня 2011 року № 845.

  Колегія суддів приходить до висновку про те, що позивачем було за належністю направлено виконавчий лист №677/1254/15-а, виданий Красилівським районним судом, за якими боржником є державний орган до Державної казначейської служби України, оскільки відповідно до ч.1 ст.3 Закону України "Про гарантії держави щодо виконання судових рішень", саме Державна казначейська служба України в даному випадку повинна була виконати рішення суду шляхом списання коштів з рахунків державного органу, а в разі відсутності у державного органу відповідних призначень - за рахунок коштів, передбачених за бюджетною програмою для забезпечення виконання рішень суду.

  Суд не погоджується з висновками суду апеляційної інстанції щодо неможливості виконання спірного судового рішення за бюджетною програмою 0501150 "Виконання рішень судів на користь суддів", з посиланням на результати розгляду у справі №822/6211/15 за позовом ТУ ДСА України у Хмельницькій області до ГУ ДКС України у Хмельницькій області, оскільки як вже було зазначено вище, саме Державна казначейська служба України повинна здійснити списання за рахунок коштів передбачених бюджетною програмою КПКВ 0501150 "Виконання рішень судів на користь суддів".

  Постанова ВС/КАС від 07.10.2020 у справі № 822/743/16

http://reyestr.court.gov.ua/Review/92074530

• Сума основної винагороди у розмірі 10 відсотків визначається та стягується виходячи з сум коштів, що підлягають примусовому стягненню за виконавчим документом, і це не залежить від вчинених виконавчих дій після відкриття виконавчого провадження. Визначення розміру винагороди пов`язане з фактом початку примусового виконання за виконавчим документом.

  Фабула справи: ТОВ звернулося до суду з адміністративним позовом до приватного виконавця, в якому просило визнати протиправною та скасувати постанову приватного виконавця про стягнення з боржника основної винагороди. Вимоги адміністративного позову мотивовано тим, що відповідачем безпідставно отримано суму основної винагороди під час виконання наказу суду про стягнення на користь ПАТ з ТОВ коштів, оскільки позивачем заборгованість погашалася відповідно ухвали суду про розстрочення боргу. Відтак, приватним виконавцем порушено вимоги законодавства, що регулюють спірні правовідносини.

  Суд першої інстанції позовні вимоги задовольнив Суд апеляційної інстанції, скасовуючи рішення суду першої інстанції та ухвалюючи нове про відмову у задоволенні позовних вимог, виходив з того, що приватний виконавець приймаючи спірну постанову про стягнення з божника основної винагороди, діяв на підставі, у межах повноважень та у спосіб, що визначені Конституцією та законами України. Апеляційний суд зазначив, що стягнення виконавчого збору, крім визначених законом випадків, коли виконавчий збір не стягується, пов`язується з початком примусового виконання. Початок примусового виконання рішення виконавець розпочинає на підставі виконавчого документа, тому одночасно з відкриттям виконавчого провадження повинен вирішити питання про стягнення виконавчого збору. Оскільки на час відкриття виконавчого провадження відомості про повне виконання боржником рішення суду в добровільному порядку у приватного виконавця були відсутні, тому приватним виконавцем правомірно одночасно з відкриттям виконавчого провадження стягнуто основну винагороду приватного виконавця.

  Правова позиція ВС/КАС: Верховний Суд з такими висновками суду апеляційної інстанції погодився, зазначивши наступне.

  Згідно ст. 31 Закону № 1403-VIII за вчинення виконавчих дій приватному виконавцю сплачується винагорода. Основна винагорода приватного виконавця, що встановлюється у відсотках, стягується з боржника разом із сумою, що підлягає стягненню за виконавчим документом (крім виконавчих документів про стягнення аліментів).

  Початком примусового виконання відповідного виконавчого документу є подання стягувачем відповідної заяви про примусове виконання рішення, що є наслідком відкриття виконавчого провадження з примусового виконання рішення шляхом винесення постанови, в тому числі про стягнення основної винагороди із зазначенням  відсотка суми, що підлягає стягненню.

  Крім цього, законодавець пов`язав можливість отримання виконавцем виконавчого збору (основної винагороди) не виключно з вчиненням виконавцем певних виконавчих дій протягом усього часу тривання виконавчого провадження яке призвело до фізичного стягнення коштів на користь стягувача з боржника. Сума основної винагороди у розмірі 10 відсотків визначається та стягується виходячи з сум коштів, що підлягають примусовому стягненню за виконавчим документом, і це не залежить від вчинених виконавчих дій після відкриття виконавчого провадження. Визначення розміру винагороди пов`язане з фактом початку примусового виконання за виконавчим документом.  

  Оскільки на час відкриття виконавчого провадження відомості про повне виконання боржником рішення суду в добровільному порядку у приватного виконавця були відсутні, тому приватним виконавцем правомірно одночасно з відкриттям виконавчого провадження стягнуто основну винагороду приватного виконавця. Жодних обґрунтованих доводів з цього приводу, які б заслуговували на увагу та спростовували висновки суду позивачем не наведено, законність цієї спірної постанови не спростовано.

  Постанова ВС/КАС від 04.08.2020 у справі № 200/13920/19-а

http://reyestr.court.gov.ua/Review/90784166

• У справах про відшкодування моральної шкоди, завданої органом державної влади або місцевого самоврядування, суд повинен установити, чи мали дії (рішення, бездіяльність) відповідача негативний вплив та чи досягли негативні емоції позивача рівня страждання або приниження, установити причинно-наслідковий зв’язок і визначити сумірність розміру відшкодування спричиненим негативним наслідкам.

  Фабула справи:  Позивач звернувся до суду з позовом до Департаменту державної виконавчої служби Міністерства юстиції України, третя особа: Урядовий уповноважений у справах Європейського суду з прав людини, в якому просив суд визнати протиправною бездіяльність старшого державного виконавця відділу примусового виконання рішень Департаменту ДВС Міністерства юстиції України щодо непоновлення виконавчого провадження та стягнути з відповідача 43 020,00 грн. моральної шкоди.  Відмовляючи у задоволенні позовних вимог в частині стягнення моральної шкоди, суд першої інстанції вказав, що позивачем не доведено причинний зв`язок між фактом невиконання Департаментом ДВС рішення суду та душевними стражданнями, завданими позивачу та членам його сім`ї у зв`язку з тривалим невиконанням рішення відповідачем. Питання компенсації моральної шкоди позивачу вирішено Європейським судом з прав людини, що і було пов`язано з тривалим невиконанням остаточного рішення суду, а тому посилання на тривале невиконання рішення суду не пов`язано із предметом розгляду даної справи в суді. Судом апеляційної інстанції постанову суду першої інстанції скасовано в частині відмови в задоволенні позовних вимог про стягнення з Департаменту державної виконавчої служби Міністерства юстиції України грошових коштів в рахунок компенсації моральної шкоди.

  Правова позиція ВС/КАС: Колегія суддів ВС/КАС не погодилась з висновками суду апеляційної інстанції в частині стягнення з Департаменту державної виконавчої служби Міністерства юстиції України на користь позивача коштів в рахунок компенсації моральної шкоди.

  Щодо стягнення моральної шкоди, Суд виходив з наступного.

  Загальні підходи до відшкодування моральної шкоди, завданої органом державної влади, були сформульовані Верховним Судом у постанові від 10.04.2019 у справі №464/3789/17. Зокрема, Суд дійшов висновку, що адекватне відшкодування шкоди, зокрема й моральної, за порушення прав людини є одним із ефективних засобів юридичного захисту. Моральна шкода полягає у стражданні або приниженні, яких людина зазнала внаслідок протиправних дій. Страждання і приниження - емоції людини, змістом яких є біль, мука, тривога, страх, занепокоєння, стрес, розчарування, відчуття несправедливості, тривала невизначеність, інші негативні переживання. Порушення прав людини чи погане поводження із нею з боку суб`єктів владних повноважень завжди викликають негативні емоції. Проте не всі негативні емоції досягають рівня страждання або приниження, які заподіюють моральну шкоду. Оцінка цього рівня залежить від усіх обставин справи, які свідчать про мотиви протиправних дій, їх інтенсивність, тривалість, повторюваність, фізичні або психологічні наслідки та, у деяких випадках, стать, вік та стан здоров`я потерпілого. У справах про відшкодування моральної шкоди, завданої органом державної влади або органом місцевого самоврядування, суд, оцінивши обставин справи, повинен встановити чи мали дії (рішення, бездіяльність) відповідача негативний вплив, чи досягли негативні емоції позивача рівня страждання або приниження, встановити причинно-наслідковий зв`язок та визначити співмірність розміру відшкодування спричиненим негативним наслідкам.

  У практиці Європейського Суду з прав людини порушення державою прав людини, що завдають психологічних страждань, розчарувань та незручностей зокрема через порушення принципу належного врядування, кваліфікуються як такі, що завдають моральної шкоди.

  Таким чином, психологічне напруження, розчарування та незручності, що виникли внаслідок порушення органом держави чи місцевого самоврядування прав людини, навіть якщо вони не потягли вагомих наслідків у вигляді погіршення здоров`я, можуть свідчить про заподіяння їй моральної шкоди.

  При цьому слід виходити з презумпції, що порушення прав людини з боку суб`єктів владних повноважень прямо суперечить їх головним конституційним обов`язкам (ст. 3, 19 Конституції України) і завжди викликає у людини негативні емоції. Проте, не всі негативні емоції досягають рівня страждання або приниження, які заподіюють моральну шкоду. Оцінка цього рівня залежить від усіх обставин справи, які свідчать про мотиви протиправних дій, їх інтенсивність, тривалість, повторюваність, фізичні або психологічні наслідки та, у деяких випадках, стать, вік та стан здоров`я потерпілого.

  Зважаючи на ці обставини, Верховний Суд дійшов висновку про те, що негативні емоції позивача внаслідок тривалого та умисного не розгляду його звернення перебувають у причинно-наслідковому зв`язку із діями відповідача, а відтак завдали йому моральної шкоди. Таким чином, висновок суду апеляційної інстанції про те, що позивачу була завдана моральна шкода шляхом тривалого невиконання судового рішення відповідачем, є правильним та обґрунтованим.

  Постанова ВС/КАС від 24.03.2020 р. у справі № 818/607/17

http://www.reyestr.court.gov.ua/Review/88385320

• Правосуддя не обмежується винесенням судового рішення, а також передбачає його виконання.

  Фабула справи: Суть спору полягає в тому, що фізична особа звернулась до суду з позовом про зобов’язання Управління соціального захисту населення здійснити розрахунок і виплату компенсації на бензин, ремонт і технічне обслуговування його легкового автомобіля у розмірі, встановленому Порядком виплати грошових компенсацій на бензин, ремонт і технічне обслуговування автомобілів та транспортне обслуговування, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 14.02.2007 р. № 228. Постановою суду першої інстанції у задоволенні адміністративного позову відмовлено. Проте вказана постанова скасована рішенням суду апеляційної інстанції, яким вирішено задовольнити адміністративний позов. З такими висновками погодився й суд касаційної інстанції. Разом з тим, Управлінням соціального захисту населення судове рішення виконано не у повному обсязі та виплачено компенсацію у меншому розмірі, ніж це передбачено Постановою № 228, у зв’язку з чим позивач звернувся до суду із заявою, в якій просив визнати протиправними дії, вчинені суб`єктом владних повноважень – відповідачем на виконання судового рішення.

  Відмовляючи у задоволенні заяви, суд першої інстанції, з яким погодився суд апеляційної інстанції, виходив з того, що заявлені позивачем вимоги ґрунтуються на хибному висновку щодо трактування пункту 2 Постанови №228, а тому Управління соціального захисту населення при проведенні нарахування та виплати грошових компенсацій на транспортне обслуговування діяло в межах повноважень та у відповідності до чинного законодавства України.

  Правова позиція ВС: Верховний Суд не погодився з такими висновками судів першої та апеляційної інстанцій, скасував вказані рішення та ухвалив нову постанову, якою частково задовольнив заяву позивача, визнав протиправними дії Управління соціального захисту населення щодо виконання судового рішення та встановив судовий контроль за таким виконанням, призначивши строк подання суб’єктом владних повноважень звіту про виконання судового рішення.

  Суд виходив з того, що у силу положень п. 2 Постанови № 228 спірна компенсація має нараховуватись позивачу щомісяця у розмірі 22 відсотків від місячного розміру прожиткового мінімуму на одну особу, яка втратила працездатність, а виплата нарахованих за кожен місяць сум має здійснюватися місцевою державною адміністрацією двічі на рік - у березні за перше та у вересні за друге півріччя відповідного року.

  На цій підставі Верховний Суд зазначив, що оскільки судовим рішенням зобов’язано Управління соціального захисту населення здійснити нарахування та виплату компенсації у встановленому Постановою № 228 порядку, відтак, виплата такої компенсації у меншому розмірі, ніж це визначено вказаним нормативним актом, свідчить про неналежне виконання відповідачем – суб’єктом владних повноважень судового рішення.

  КАС/ВС зазначив, що головна мета судового контролю за виконанням рішень в адміністративних справах полягає у реалізації основних завдань адміністративного судочинства при здійсненні адміністративними судами правосуддя, оскільки воно не обмежується винесенням судового рішення, а також передбачає його виконання

  Таким чином, Верховний Суд дійшов висновку про те, що правовий інститут контролю за виконанням рішення суду підлягає застосуванню виключно у разі наявності протиправних рішень, дій чи бездіяльності суб`єкта владних повноважень щодо виконання рішення суду, що порушує права та законні інтереси позивача. Застосування судом до суб`єкта владних повноважень заходів процесуального впливу можливе виключно у випадку встановлення факту невиконання таким суб`єктом владних повноважень дій зобов`язального характеру, визначених рішенням суду на користь особи-позивача, що має бути підтверджено відповідними доказами.

  Постанова Верховного Суду выд 28.04.2020 р. у справі № 611/26/17

http://reyestr.court.gov.ua/Review/88958540

• Верховний Суд роз’яснив, за яких умов рішення ЄСПЛ вважається повністю виконаним.

  Фабула справи: Позивач звернувся до суду з позовом, в якому просив визнати протиправною бездіяльність Міністерства юстиції України у виконавчих провадженнях, що призвела до невиконання рішення ЄСПЛ у справі «Віталій Іванович Кулик проти України та 191 інша заява». Бездіяльність полягала у невиконанні рішень національних судів, ухвалених на його користь у 2010–2011 роках.

  Суди першої та апеляційної інстанцій позов задовольнили частково. Задовольняючи позовні вимоги частково, суд першої інстанцій, з висновком якого погодився і суд апеляційної інстанції, виходив з того, що відповідач у спірних відносинах щодо виконання рішення Європейського Суду з прав людини від 15.06.2017 р. року в частині виконання рішень національних судів допустив протиправну бездіяльність, внаслідок чого постановлене відносно позивача рішення залишається невиконаним.  Відповідач оскаржив ці рішення в касаційному порядку, пославшись на те, що державний виконавець провів усі необхідні та передбачені законодавством дії з виконання рішення ЄСПЛ, ухваленого на користь позивача.

  Правова позиція ВС: Верховний Суд залишив без задоволення касаційну скаргу Мін’юсту України, вказавши, що викладені в ній доводи не спростовують висновків судів попередніх інстанцій з огляду на наступне.

  Спір стосується виконання судового рішення ЄСПЛ від 15 червня 2017 року у справі «Віталій Іванович Кулик проти України та 191 інша заява», у якому зазначено, що Уряд України як держава-відповідач подав односторонні декларації з метою врегулювання порушених у цих заявах питань (з приводу визнання тривалості виконання рішень національних судів), і запропоновано ЄСПЛ вилучити заяви з реєстру справ відповідно до ст. 37 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод. Уряд зобов’язався виконати рішення національних судів, зазначених у додатку, які ще підлягають виконанню, а також сплатити кожному заявнику 1000 євро.

  ЄСПЛ прийняв рішення стосовно схвалення умов односторонньої декларації, про що Уряд України одержав повідомлення 24 липня 2017 року.

  Судами попередніх інстанцій було вірно зазначено, що саме вимогами Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» й положеннями Порядку використання коштів, передбачених у державному бюджеті для здійснення платежів, пов’язаних з виконанням рішень закордонних юрисдикційних органів, прийнятих за наслідками розгляду справ проти України (затвердженого постановою КМУ від 07.03.2007 р.№ 408) передбачено, що виплата коштів за рішенням ЄСПЛ в частині виконання рішень національного суду та сплати пені здійснюється за вимогами державного виконавця ДВС України, а виплата коштів на виконання рішення національного суду відбувається не за рахунок відповідача за рішенням національного суду, а з відповідної бюджетної програми Державного бюджету України.

  Водночас у цій справі державний виконавець, вчиняючи виконавчі дії з виконання рішення ЄСПЛ, не врахував приписів зазначених вище Закону й Порядку № 408, а також Порядку взаємодії Державної виконавчої служби України та Секретаріату Урядового уповноваженого у справах Європейського суду з прав людини під час забезпечення представництва України в Європейському суді з прав людини та виконання рішень Європейського суду з прав людини (затвердженого наказом Мін’юсту України 23.09.2013 р. № 1989/5), які є спеціальними у спірних відносинах, і помилково керувався виключно положеннями Закону України «Про виконавче провадження», Порядком погашення заборгованості за рішеннями суду, виконання яких гарантується державою (затвердженим постановою КМУ від 3 вересня 2014 року № 440) і Порядком виконання рішень про стягнення коштів державного та місцевих бюджетів або боржників (затвердженим постановою КМУ від 03.08.2011 р. № 845).

  Державний виконавець, всупереч вимогам п. 9 Порядку № 1989/5, у місячний строк з дня отримання автентичного перекладу рішення ЄСПЛ не організував перевірки стану виконання рішення національного суду, не вжив заходів щодо його виконання, не повідомив Секретаріату Урядового уповноваженого у справах ЄСПЛ про неможливість виконання рішення національного суду. Таким чином, вжиті державним виконавцем заходи не призвели до виконання рішення ЄСПЛ в частині виконання рішень національних судів, оскільки кошти на підставі вказаних судових рішень на користь позивача не виплачені.

  Постанова Верховного Суду від 17.03.2020 р. у справі № 820/4832/17

http://www.reyestr.court.gov.ua/Review/88245781

• Спори, що виникають під час виконання судових рішень центральним органом виконавчої влади, який реалізує державну політику у сфері казначейського обслуговування бюджетних коштів, у порядку, встановленому Законом України від 05 червня 2012 року №4901-VI «Про гарантії держави щодо виконання судових рішень», розглядаються адміністративними судами відповідно до норм КАС України.

  Зважаючи на характер правовідносин у цій справі, Велика Палата Верховного Суду вказала на помилковість висновків про можливість оскарження дій суб’єкта владних повноважень до господарського суду, який видав виконавчий документ.

  Постанова від 20 червня 2018 року у справі № 916/1227/16 та від 29 серпня 2018 року у справі № 916/376/15-г

http://reyestr.court.gov.ua/Review/75133481

http://reyestr.court.gov.ua/Review/76262581 

• Велика Палата Верховного Суду дійшла висновків щодо підвідомчості адміністративному суду спору стосовно оскарження постанов про стягнення виконавчого збору та витрат на проведення виконавчих дій.

  Крім загального порядку оскарження рішень, дій або бездіяльності державного виконавця та інших посадових осіб державної виконавчої служби, визначеного нормами процесуального законодавства, Закон України "Про виконавче провадження" встановлює спеціальний порядок судового оскарження рішення, дії чи бездіяльності державного виконавця чи іншої посадової особи органу державної виконавчої служби або приватного виконавця щодо стягнення виконавчого збору та/або витрат на проведення виконавчих дій, згідно з яким відповідні спори відносяться до юрисдикції адміністративних судів та підлягають розгляду за правилами адміністративного судочинства.

  Постанова від 06 червня 2018 року у справі № 921/16/14-г/15

• Постанова ДВС про стягнення виконавчого збору, витрат на проведення виконавчих дій та накладення штрафу є виконавчими документами відповідно до п.7 ч. 2 ст. 17 Закону України "Про виконавче провадежння", а тому їх оскарження підлягає в порядку КАС (незалежно від того судом якої юрисдикції видані виконавчі листи по справі).

  Постанова від 06 червня 2018 року у справі № 127/9870/16-ц

• Оскарження рішень, дій чи бездіяльності державного виконавця чи іншої посадової особи органу ДВС або приватного виконавця під час виконання зведеного виконавчого провадження, у якому об'єднано виконання судових рішень, ухвалених судами за правилами різних юрисдикцій, підлягає розгляду за правилами адміністративного судочинства відповідно до частини першої статті 287 КАС України.

  Постанова від 14 березня 2018 року у справі № 660/612/16-ц, від 12 вересня 2018 року у справі № 906/530/17

 http://reyestr.court.gov.ua/Review/73001394

 http://reyestr.court.gov.ua/Review/76615350

• Заміна сторони у виконавчому провадження може бути здійснена саме у виконавчому провадженні, тобто з моменту відкриття виконавчого провадження до його закінчення.

  Вирішальними для з'ясування питання щодо заміни сторони виконавчого провадження обставинами є факт відкриття виконавчого провадження у встановленому законодавством порядку, набуття сторонами у справі, рішення в якій підлягає примусовому виконанню, статусу сторін виконавчого провадження (стягувача, боржника), а також факт вибуття сторони (смерть громадянина, оголошення його померлим, реорганізація юридичної особи, відступлення права вимоги, переведення боргу) та перехід її прав і обов'язків до іншої фізичної або юридичної особи.

  Постанова від 15 травня 2018 року у справі №815/5279/13-а

• Заміна сторони виконавчого провадження застосовується у випадку необхідності заміни боржника або стягувача у виконавчому листі до відкриття виконавчого провадження. Такий висновок зробив Верховний Суд у постанові від 13 лютого 2018 року у справі №826/12501/15.

• Стягнення виконавчого збору є безумовною дією державного виконавця у межах виконавчого провадження та ефективним засобом стимулювання боржника до намагання виконати рішення суду самостійно до відкриття виконавчого провадження.

  Стягнення виконавчого збору є не правом, а обов`язком державного виконавця при відкритті виконавчого провадження. На момент відкриття виконавчого провадження виконавець не володіє будь-якою інформацією від боржника щодо виконання судового рішення, оскільки вчинення будь-яких дій до відкриття виконавчого провадження Законом України "Про виконавче провадження" не передбачено.

  Постанова від 07 березня 2018 року у справі №750/7624/17

• Позивач оскаржив дії державного виконавця, який при виконанні рішення суду стягнув на його користь лише частину присудженої моральної шкоди за виключенням вирахуваної суми податку.

  Верховний Суд визнав незаконним оподаткування суми відшкодування моральної шкоди, стягнутої за рішенням суду, зазначивши, що суми відшкодування немайнової (моральної) шкоди, стягнуті на підставі судового рішення, підлягають оподаткуванню, крім сум, які за рішенням суду спрямовуються на відшкодування збитків, завданих платнику податків унаслідок заподіяння шкоди життю та здоров’ю.

  Постанова від 25 липня 2018 року у справі  № 180/683/13-ц

• Велика Палата Верховного Суду зробила висновок щодо єдиного підходу у вирішенні спорів про належне виконання зобов’язання, визначеного в іноземній валюті.

  У разі ухвалення судом рішення про стягнення боргу в іноземній валюті стягувачу має бути перерахована саме іноземна валюта, визначена судовим рішенням, а не її еквівалент у гривні. Перерахування суми у національній валюті України за офіційним курсом НБУ не вважається належним виконанням.

  Постанова від 04 липня 2018 року у справі №  761/12665/14-ц

• Системний аналіз законодавства дає підстави для висновку, що суми, які суд визначає до стягнення з роботодавця на користь працівника як середній заробіток за час вимушеного прогулу, обраховуються без віднімання сум податків та зборів. Останні підлягають нарахуванню роботодавцем при виконанні відповідного судового рішення, внаслідок чого виплачена працівнику сума зменшується на суму податків і зборів. 

  Отже, присуджений судом заробіток за час вимушеного прогулу виплачується роботодавцем з утриманням суми податків і зборів.

  За таких обставин, дії державного виконавця по винесенню постанови про арешт коштів роботодавця - незаконні.

  Постанова від 18 липня 2018 року у справі № 359/10023/16-ц

http://reyestr.court.gov.ua/Review/75690203 

• Якщо виконанню підлягає рішення іншого органу (не суду) і відсутній спеціальний закон, що передбачає порядок оскарження рішень, дій чи бездіяльності виконавця та посадових осіб органів ДВС, у такому випадку підлягають застосуванню імперативні норми ч. 2 ст. 74 Закону України від 02 червня 2016 року №1404-VIII «Про виконавче провадження», якою установлено оскарження рішення, дії чи бездіяльності виконавця та посадових осіб органів державної виконавчої служби щодо виконання рішень інших (не судових) органів (посадових осіб) шляхом подання скарги до відповідного адміністративного суду.

  Постанова від 14 березня 2018 року у справі № 213/2012/16

• У цій справі предметом розгляду була заява ГУ Держпраці про поновлення строку для пред'явлення до виконання постанови ГУ Держпраці про накладення  штрафу за допущене порушення законодавства про працю.

  Велика Палата Верховного Суду зазначила, що при визначенні юрисдикційності справи за заявою про поновлення строку пред'явлення виконавчого документа до виконання необхідно встановити на підставі яких виконавчих документів здійснюється виконавче провадження.

  Якщо виконавче провадження відкрито і примусове виконання здійснюється державною виконавчою службою або приватним виконавцем на підставі документів, передбачених у пунктах 1, 11, 2 частини першої статті 3 Закону N 1404-VIII, тобто на підставі виконавчих листів та наказів, що видаються судами у передбачених законом випадках на підставі судових рішень, рішень третейського суду, рішень міжнародного комерційного арбітражу, рішень іноземних судів та на інших підставах, визначених законом або міжнародним договором України; судових наказів; ухвал, постанов судів у цивільних, господарських, адміністративних справах, справах про адміністративні правопорушення, кримінальних провадженнях у випадках, передбачених законом, заяви та скарги розглядаються судом, який видав рішення, що перебуває на примусовому виконанні.

  Якщо примусове виконання здійснюється на підставі документів, виданих іншими органами, такі заяви учасників виконавчого провадження розглядаються у порядку, передбаченому статтею 181 КАС України у редакції, що була чинною на час звернення до суду, чи статтею 287 КАС України у редакції від 03 жовтня 2017 року.

  Отже, вказана заява має розглядатися судом за місцем виконання постанови у порядку адміністративного судочинства.

  Постанова від 12 вересня 2018 року у справі № 442/2270/17-ц

• Спір з ВДВС про визнання дій державного виконавця неправомірними та скасування постанов про стягнення виконавчого збору та штрафу.

  Встановивши, що при розгляді справи особа неодноразово зверталася до судів як адміністративної, так і цивільної юрисдикцій, з метою недопущення порушення права на доступ до правосуддя Велика Палата Верховного Суду, констатуючи приватноправову природу спору, прийняла рішення, що внаслідок непослідовності національного суду цей спір у відповідній справі має бути розглянуто в порядку адміністративного судочинства.

  Постанова від 31 жовтня 2018 року у справі № 158/534/16-а

• У даній справі оскаржувалися дії Управління Держказначейства з приводу повернення без виконання наказу господарського суду.

  Висновок Великої Палати Верховного Суду: аналіз законодавства дає підстави для висновку про те, що Держказначейство не є ані органом примусового виконання судових рішень, ані учасником, зокрема стороною виконавчого провадження, і відповідно не здійснює заходів з примусового виконання рішень у порядку, визначеному Законом України «Про виконавче провадження», а є встановленою Порядком особою, що, зокрема, здійснює безспірне списання коштів за рішеннями судів про стягнення коштів державного та місцевих бюджетів.

  Отже, спори, які виникають під час здійснення центральним органом виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері казначейського обслуговування бюджетних коштів, своїх повноважень щодо виконання судових рішень відповідно до Порядку виконання рішень про стягнення коштів державного та місцевих бюджетів або боржників, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 03.09 2011 року N845, підлягають розгляду в порядку адміністративного судочинства.

  Постанова від 31 жовтня 2018 року у справі № 905/2087/17

• Справи з приводу оскарження постанов державного виконавця про стягнення виконавчого збору, витрат, пов'язаних з організацією та проведенням виконавчих дій і накладенням штрафу, прийнятих у виконавчих провадженнях щодо примусового виконання усіх виконавчих документів, незалежно від того, яким органом, у тому числі судом якої юрисдикції, вони видані, підлягають розгляду в порядку адміністративного судочинства.

  До юрисдикції адміністративних судів належать також справи про оскарження рішень, дій чи бездіяльності державної виконавчої служби, прийнятих (вчинених, допущених) під час примусового виконання постанов державного виконавця про стягнення виконавчого збору, витрат, пов'язаних з організацією та проведенням виконавчих дій і накладенням штрафу, як виконавчих документів в окремому виконавчому провадженні.

  Постанова від 28 листопада 2018 року у справі № 2-01575/11

• Відсутність у виконавчому листі відомостей про дату народження боржника, реєстраційний номер облікової картки платника податків та його паспортні дані не є обов’язковою підставою для повернення державним виконавцем виконавчих документів без прийняття до виконання і не позбавляє виконавця скористатися своїм правом та отримати таку інформацію у відповідних установах.

  Верховний Суд посилався на ч. 3 ст. 18 Закону України «Про виконавче провадження», якою передбачено, що виконавець під час здійснення виконавчого провадження має право з метою захисту інтересів стягувача одержувати безоплатно від державних органів, підприємств, установ, організацій незалежно від форми власності, посадових осіб, сторін та інших учасників виконавчого провадження необхідні для проведення виконавчих дій пояснення, довідки та іншу інформацію, в тому числі конфіденційну.

  Головним завданням виконавчого провадження є правильне і своєчасне виконання судового рішення.

  Повернення виконавчого документа через відсутність у виконавчому листі даних про особу має ознаки формальності, оскільки у виконавця під час виконання судового рішення не виникає проблем із отриманням такої інформації з баз даних і реєстрів.

   Постанови від 22 серпня 2018 року у справі № 471/283/17-ц, від 27 грудня 2018 року у справі № 469/1357/16-ц

http://reyestr.court.gov.ua/Review/76103235

  http://reyestr.court.gov.ua/Review/78979800   

• Публічне акціонерне товариство, яке не є стороною виконавчого провадження, звернулося до адміністративного суду з позовом про визнання недійсною і скасування вимоги приватного виконавця.

  Відмовляючи у відкритті провадження в адміністративній справі, окружний адміністративний суд, з висновком якого погодився суд апеляційної інстанції, керувався тим, що спірні правовідносини виникли під час виконання рішення господарського суду, і тому цей спір підлягає розгляду в порядку господарського судочинства тим судом, який видав виконавчий документ (наказ).

  Однак Велика Палата Верховного Суду визнала такі висновки судів попередніх інстанцій помилковими, оскільки ПАТ не є стороною виконавчого провадження і не наділене процесуальним правом щодо оскарження вимоги приватного виконавця в порядку ст. 339 ГПК України.

  При цьому згідно із ч. 1 ст. 287 КАС України учасники виконавчого провадження (крім державного виконавця, приватного виконавця) та особи, які залучаються до проведення виконавчих дій, мають право звернутися до адміністративного суду із позовною заявою, якщо вважають, що рішенням, дією або бездіяльністю державного виконавця чи іншої посадової особи органу державної виконавчої служби або приватного виконавця порушено їхні права, свободи чи інтереси, а також якщо законом не встановлено інший порядок судового оскарження рішень, дій чи бездіяльності таких осіб.

  Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку, що спір підлягає розгляду в порядку адміністративного судочинства.

  Постанова від 27 березня 2019 року у справі № 823/359/18

 http://www.reyestr.court.gov.ua/Review/81574010 

• Відділ примусового виконання рішень не є належним відповідачем у справі при оскарженні дій / бездіяльності державної виконавчої служби.

  З аналізу положень Закону України «Про державну виконавчу службу», ст. 6 Закону України «Про органи та осіб, які здійснюють примусове виконання судових рішень і рішень інших органів», ч. 3 ст. 287 КАС України, Типового положення  про управління державної виконавчої служби головних територіальних управлінь юстиції Міністерства юстиції України в Автономній Республіці Крим, в областях, містах Києві та Севастополі, випливає, що належними відповідачами у справах з приводу оскарження рішень, дій або бездіяльності державного виконавця чи іншої посадової особи органу державної виконавчої служби є відповідні органи державної виконавчої служби, а саме: Департамент державної виконавчої служби Міністерства юстиції України; управління державної виконавчої служби головних територіальних управлінь юстиції Міністерства юстиції України в Автономній Республіці Крим, областях, містах Києві та Севастополі; районні, районні в містах, міські (міст обласного значення), міськрайонні, міжрайонні відділи державної виконавчої служби відповідних територіальних управлінь юстиції.

  Таким чином, структурні підрозділи органів державної виконавчої служби, зокрема, відділи примусового виконання рішень, не є органами державної виконавчої служби у розумінні Закону, що виключає можливість їхньої участі як відповідачів у справах.

  Постанова від 11 червня 2019 року у справі № 303/3418/17

http://reyestr.court.gov.ua/Review/82315800 

• Особа звернулася до суду зі скаргою, в якій просила визнати неправомірною та скасувати постанову державного виконавця про стягнення виконавчого збору і зняти із земельної ділянки арешт, накладений у межах виконавчого провадження, оскільки після його закінчення арешт не було знято саме з метою забезпечення стягнення виконавчого збору.

  Вирішуючи питання щодо юрисдикційності цього спору, Велика Палата Верховного Суду виходила з такого.

  Скарга на дії державного виконавця стосується забезпечення стягнення виконавчого збору, усі питання з виконання якого вирішуються в порядку адміністративного судочинства. При цьому законність накладеного виконавцем арешту на земельну ділянку залежить від наявності підстав для стягнення зі скаржниці виконавчого збору.

  Водночас вимоги про зняття арешту з майна пов’язані з вирішенням питання щодо стягнення виконавчого збору, яке не підлягає розгляду в порядку цивільного судочинства. Ці вимоги мають розглядатися разом із вимогами про визнання неправомірною та скасування постанови державного виконавця про стягнення виконавчого збору в порядку адміністративного судочинства.

  Постанова від 29 травня 2019 року у справі № 2-1409/11

 http://www.reyestr.court.gov.ua/Review/82316154 

• У даній справі Товариство звернулось до суду із позовом до органу Державної виконавчої служби, у якому порушено питання відсутності у ДВС повноважень відкривати виконавчі провадження з примусового виконання постанов Держаної служби України з безпеки на транспорті та всіх його управлінь щодо застосування адміністративно-господарських штрафів.

  Верховний Суд, розглянувши касаційну скаргу Товариства, зробив висновок про те, що позивачем у компетенційних спорах є суб`єкт владних повноважень, якщо він вважає, що інший суб`єкт владних повноважень, відповідач, своїм рішенням або діями втрутився у його компетенцію або у випадку, коли прийняття такого рішення чи вчинення дій є його прерогативою.

  Отже, вимоги підприємства, яке не є суб’єктом владних повноважень про встановлення відсутності компетенції (повноважень) органів ДВС приймати до виконання постанови територіальних органів Управління Державної служби України, не підлягають розгляду в порядку адміністративного судочинства, оскільки спір щодо відсутності компетенції (повноважень) допускається виключно між суб`єктами владних повноважень.

  Постанова від 05 липня 2019 року у справі № 802/833/17-а

http://reyestr.court.gov.ua/Review/82857551