Справи зі спорів щодо праці, зайнятості населення (крім зайнятості людей з інвалідністю); реалізації публічної житлової політики

Зміст правової позиції, висновку

Посилання на рішення Верховного Суду в ЄДРСР

• У разі, якщо робота, виконувана особою на користь суб`єкта господарювання, збігається з видом його економічної діяльності або є роботою з обслуговування його діяльності, то робота такої особи повинна виконуватись на умовах трудового договору.

   

  Фабула справи: ТОВ звернулося в суду із адміністративним позовом до Головного управління Держпраці у Львівській області,в якому просило визнати протиправною та скасувати постанову про накладення штрафу. В обґрунтування позовних вимог зазначило, що у відповідача не було законних підстав для винесення оскаржуваної постанови за результатами інспектування, оскільки працю найманих осіб без належного оформлення з ними трудових відносин ТОВ «АБМ-ВІТАДЕНТ» не використовувало, що свідчить про недопущення ним порушень вимог статті 24  КЗпП України). Вказує, що відносини з ОСОБА_1 мали виключно цивільно-правовий характер, оскільки така виконувала обов`язки медичної сестри у стоматологічному центрі на підставі цивільно-правового договору, до штату Товариства не зараховувалась, на свій розсуд визначала тривалість роботи.

  Рішення судів І та ІІ інстанції: Відмовляючи в задоволенні позову, суд першої інстанції виходив з того, що відповідачем доведено факт існування трудових відносин між позивачем та виявленою інспекційним відвідуванням найманою працівницею, оскільки така виконувала роботу, яка збігається з видом економічної діяльності суб`єкта господарювання, відтак, на позивача правомірно накладено штрафні санкції за допущення працівника до роботи без укладення трудового договору. Суд апеляційної інстанції дійшов висновку про недоведеність відповідачем належними та допустимими доказами факту існування трудових відносин між ТОВ «АБМ-ВІТАДЕНТ» та фізичною особою ОСОБА_1 , що свідчить про протиправність оскаржуваної постанови та наявність підстав для її скасування.

  Правова позиція ВС/КАС: Верховний Суд не погодився з такими висновками суду апеляційної інстанції та дійшов висновку про неправильне застосування судом апеляційної інстанції норм матеріального права, зокрема, статей 21, 24 КЗпП України.

  Особа, яка виконує обов`язки медичної сестри зі стоматології, повинна мати відповідну кваліфікацію (неповна вища освіта (молодший спеціаліст) або базова вища освіта (бакалавр) за напрямом підготовки "Медицина", спеціальністю "Сестринська справа", "Лікувальна справа" або "Акушерська справа". Спеціалізація за фахом "Стоматологія").

  В акті інспекційного відвідування зазначено, що вищенаведеним цивільно-правовим Договором, не встановлено обсяг виконуваної роботи у вигляді конкретних фізичних величин, які підлягають вимірюванню, також у ньому не міститься відомостей щодо того, який саме конкретний результат роботи повинен передати виконавець замовнику, не визначено переліку завдань роботи, її видів, кількісних і якісних характеристик.

  Крім цього, як правильно вказано судом першої інстанції, що згідно Угоди замовник зобов`язувався забезпечити виконавця безпечними і не шкідливими умовами праці для виконання прийнятих на себе зобов`язань, обладнати робоче місце, відповідно до вимог, надати необхідний інвентар, робочий одяг (підпункт 1.2.), що теж свідчить про здійснення організації роботи працівника саме роботодавцем, а не виконавця робіт замовником.

  При цьому, у цій справі колегія суддів вважає за необхідне врахувати концепцію прихованого працевлаштування (deemed employment), яка знайшла своє відображення, серед іншого, у Рекомендаціях про трудове правовідношення №198 (далі - Рекомендації) Міжнародної організації праці (далі - МОП), де зазначено, що держави-члени МОП повинні передбачити можливість визначення у своїх законодавчих та нормативно-правових актах або інших засобів конкретних ознак визначення трудових правовідносин. Серед таких ознак у Рекомендаціях зазначаються «підпорядкованість» та «залежність». У пункті 13 Рекомендацій «підпорядкованість» проявляється, якщо робота: 1. виконується відповідно до вказівок та під контролем іншої сторони; 2. передбачає інтеграцію працівника в організаційну структуру підприємства; 3. виконується виключно або переважним чином в інтересах іншої особи; 4. виконується працівником особисто; 5. виконується відповідно до графіка або на робочому місці, яке вказується або погоджується стороною, яка її замовила; 6. має характерну тривалість/продовжуваність; 7. вимагає особисту присутність працівника; 8. передбачає надання інструментів, матеріалів та механізмів стороною, яка є замовником.

  Суд зазначив, що недивлячись на підписання сторонами цивільно-правової угоди, між сторонами існували трудові правовідносини, оскільки ОСОБА_1 виконувала конкретну трудову функцію - сестра медична зі стоматології, робота мала не індивідуально-визначений характер, а надавалася в процесі виконання трудової функції (тобто не мала кінцевого результату, а носила системний, постійний характер), а саме виконання обов`язків медичної сестри у стоматологічному центрі. При цьому, як вірно зазначено судом першої інстанції, відповідно до інструкції для посади "Сестра медична зі стоматології" (під визначення якої підпадає посада «медична сестра у стоматологічному центрі»), затвердженої наказом Міністерства охорони здоров`я України від 29 березня 2002 року № 117, медична сестра зі стоматології бере участь у лікувально-діагностичному процесі; виконує призначення лікаря-стоматолога тощо, що є ознакою трудових правовідносин.

  Постанова ВС/КАС від 30.03.2021 у справі № 380/1563/20

• Законодавством передбачено два альтернативні шляхи  щодо позачергового забезпечення житлом певних категорій осіб, які потребують поліпшення житлових умов відповідно до Закону № 3551-ХІІ, а саме, шляхом постановлення на квартирний облік, як осіб які потребують поліпшення житлових умов та отримання такого житла у порядку, визначеному законодавством, або отримання в порядку черговості грошової компенсації за належні для отримання жилі приміщення відповідно до постанови Кабінету Міністрів України №214, якою затверджено Порядок виплати грошової компенсації за належні для отримання жилі приміщення для деяких категорій осіб, які брали участь у бойових діях на території інших держав, а також членів їх сімей.

  Фабула справи: У даній справі позивач звернувся до Управління соцзахисту з заявою щодо призначення грошової компенсації відповідно до Порядку № 214. Рішеннями Комісії  вирішено призначити позивачу грошову компенсацію для отримання житлового приміщення. В подальшому рішенням Комісії, зазначені вище рішення скасовані, прийнято нове рішення про відмову у виплаті компенсації, у зв`язку з тим, що позивач не перебував на обліку за місцем проживання відповідно до Житлового кодексу Української PCP станом на 1 січня 2018 року як особа з інвалідністю II групи внаслідок війни. Не погоджуючись із таким рішенням відповідача, позивач звернувся до суду із даним позовом.

  Рішення судів І та ІІ інстанції: Відмовляючи в задоволенні позову, суд першої інстанції, з яким погодився суд апеляційної інстанції, виходив з того, що Комісія у спірних правовідносин діяла у межах та у спосіб, визначений законодавством, зокрема, Порядком виплати грошової компенсації за належні для отримання жилі приміщення для деяких категорій осіб, які брали участь у бойових діях на території інших держав, а також членів їх сімей, затвердженим постановою Кабінету Міністрів України від 28 березня 2018 року № 214 (далі - Порядок виплати грошової компенсації № 214), у зв`язку з чим оскаржувані рішення є правомірними та не підлягають скасуванню.

  Правова позиція КАС/ВС: Верховний Суд із такою позицією судів попередніх інстанцій погодився, залишивши рішення останніх без змін, зазначивши наступне.

  Положеннями пункту 18 частини першої статті 13 Закону № 3551-ХІІ передбачено, що особам з інвалідністю внаслідок війни та прирівняним до них особам надаються такі пільги, як позачергове забезпечення житлом осіб, які потребують поліпшення житлових умов, у тому числі за рахунок жилої площі, що передається міністерствами, іншими центральними органами виконавчої влади, підприємствами та організаціями у розпорядження місцевих рад та державних адміністрацій. Особи, зазначені в цій статті, забезпечуються жилою площею протягом двох років з дня взяття на квартирний облік, а особи з інвалідністю І групи з числа учасників бойових дій на території інших країн - протягом року.

  Відповідно до останнього абзацу пункту 20 Порядку № 214 (Порядок та умови надання субвенції з державного бюджету місцевим бюджетам на виплату грошової компенсації за належні для отримання жилі приміщення для деяких категорій осіб, які брали участь у бойових діях на території інших держав, а також членів їх сімей) виплати грошової компенсації розмір грошової компенсації підлягає перерахунку у зв`язку із зміною складових формули, за якою розраховується грошова компенсація, якщо грошова компенсація не виплачена чи виплачена не у повному обсязі.

   Колегія суддів Верховного Суду погодилась з висновками судів попередніх інстанцій про те, що Комісія у спірних правовідносин діяла у межах та у спосіб, визначений законодавством, зокрема, Порядком виплати грошової компенсації за належні для отримання жилі приміщення для деяких категорій осіб, які брали участь у бойових діях на території інших держав, а також членів їх сімей, у зв`язку з чим оскаржувані рішення є правомірними та не підлягають скасуванню.

  Постанова КАС/ВС від 15.03.2021 у справі № 480/3499/20

https://reyestr.court.gov.ua/Review/95509153

• Фізична особа - підприємець, яка використовує найману працю, не може бути одночасно притягнута до відповідальності за частиною другою статті 265 Кодексу законів про працю України та частиною третьою статті 41 Кодексу України про адміністративне правопорушення в частині допуску працівника до роботи без оформлення трудового договору у зв`язку з порушенням принципу "non bis in idem" як складового елементу принципу верховенства права.

   

  Фабула справи: Фізична особа-підприємець звернулась до суду із позовом до Управління Держпраці в Івано-Франківській області про визнання протиправною та скасування постанови.  Позовні вимоги мотивовані тим, що оскаржувана постанова про накладення штрафу була прийнята із порушенням вимог ч. 3 ст. 24 КзпП. Водночас, Городенківський районний суд прийняв постанову, якоб визнав позивача винним у вчиненні правопорушення, передбаченого ч. 3 ст. 41 КУпАП та наклав на неї адміністративне стягнення у виді штрафу. Позивач вважає, що постановою відповідача від 03.01.2020 його вдруге притягнуто до того самого виду відповідальності та за те саме правопорушення, що суперечить статті 61 Конституції України, згідно з якою ніхто не може бути двічі притягнений до юридичної відповідальності одного виду за одне і те саме порушення.

  Рішення судів І та ІІ інстанції:  Відмовляючи в задоволенні позову, суд першої інстанції, з яким погодився суд апеляційної інстанції, дійшов висновку, що при прийнятті оскаржуваної постанови відповідач не порушив вимоги частини 1 статті 61 Конституції України, оскільки постанова була прийнята 03.01.2020, тобто швидше ніж Городенківський районний суд ухвалив рішення про притягнення позивача до відповідальності (16.01.2020).

  Правова позиція ВС/КАС: Розглянувши матеріали справи та доводи касаційної скарги, колегія суддів дішла висновку про необхідність задоволення касаційної скарги з наступних підстав.

   Відповідно до статті 61 Конституції України ніхто не може бути двічі притягнений до юридичної відповідальності одного виду за одне й те саме правопорушення.

  Цією конституційною нормою встановлено заборону саме «подвійного», а не «повторного» притягнення до відповідальності. Застосування зазначеного конституційного положення не залежить від того, за яким рішенням особу було притягнуто до відповідальності раніше.

  Підхід, застосований судами першої та апеляційної інстанції, в контексті обставин цієї справи, призвів до того, що позивачку фактично притягнуто до відповідальності у вигляді штрафу за одне й те саме порушення двічі: постановою відповідача від 03.01.2020 - 125190 грн. і постановою суду від 16.01.2020 - 8500 грн. Такий результат правозастосування, не зважаючи на причини його виникнення, не узгоджується з цілями ст. 61 Конституції України.

  Колегія суддів звернула увагу на те, що   Об`єднана палата Верховного Суду під час розгляду справи №260/1743/19 за схожих правовідносин у постанові від 22.12.2020 дійшла висновку, що в умовах одночасного застосування санкцій до фізичної особи - підприємця за статтею 265 КЗпП України та статтею 41 КУпАП, має місце подвійне застосування щодо однієї і тієї ж особи двох штрафних каральних заходів. Це є не лише непропорційним та надмірним обтяженням щодо такої особи, але й ставить у нерівне правове становище при вчиненні аналогічного правопорушення у діяльності юридичної особи та фізичної особи-підприємця не на користь останнього.

  Розмежування статусу фізичної особи та фізичної особи - підприємця не зумовлює можливостей відходу від цих висновків, оскільки в обидвох випадках каральна мета відповідальності реалізується щодо єдиного суб`єкта права - фізичної особи, яка з метою законного здійснення господарської діяльності отримує додатковий правовий статус. Оскільки правовий статус підприємця фізична особа з повною цивільною дієздатністю набуває в порядку реалізації свого права на здійснення підприємницької діяльності, яка не заборонена законом (згідно з частиною першою статті 42 Конституції України та частиною першою статті 50 Цивільного кодексу України, частиною першою статті 128 Господарського кодексу України).

  Отже, фізична особа - підприємець, яка використовує найману працю, не може бути одночасно притягнута до відповідальності за частиною другою статті 265 Кодексу законів про працю України та частиною першою статті 41 Кодексу України про адміністративне правопорушення.

  Постанова ВС/КАС від 19.03.2021 у справі  №300/195/20

https://reyestr.court.gov.ua/Review/95653392?fbclid=IwAR0QQ-BErLY7fLGI79SP52MGyYnGkdYdr_6U7iF3aPVPF9c8ngjbG1H9pcc

• Наслідки помилкового тлумачення правової норми офіційним органом не можуть покладатися на підприємство, що діяло з урахуванням такого тлумачення.

   

  Фабула справи: У даній справі позивач звернувся до суду з позовом, в якому просив визнати протиправним та скасувати рішення Запорізької міської виконавчої дирекції Запорізького обласного відділення Фонду соціального страхування з тимчасової втрати працездатності про повернення коштів Фонду та застосування фінансових санкцій за порушення законодавства про загальнообов`язкове державне соціальне страхування у зв`язку з тимчасовою втратою працездатності в частині нарахування фінансових санкцій.

   

  Рішення судів І та ІІ інстанції: Суд першої інстанції у задоволенні позову відмовив, з чим не погодився суд апеляційної інстанції. Скасовуючи рішення суду першої інстанції, апеляційний суд взяв до уваги роз`яснення Міністерства соціальної політики України про те, що у випадках, якщо відсутні підстави для відмови у наданні допомоги по тимчасовій непрацездатності, визначені Законом України №2240, та у розрахунковому періоді застрахована особа не мала заробітку з поважних причин, що не зазначені у пункт 4 Порядку №1266 (щорічна відпустка, відпустка без збереження заробітної плати, які надаються відповідно до Закону України «Про відпустки»), для обчислення середньої заробітної плати для розрахунку допомоги по тимчасовій непрацездатності може бути застосовано пункт 10 Порядку №1266.

   

  Правова позиція КАС/ВС: Як зазначив Верховний Суд, ключовим правовим питаннями у справі є обчислення середньої заробітної плати для надання допомоги по тимчасовій непрацездатності, по вагітності та пологах для осіб.

  Відповідно до роз`яснення Міністерства соціальної політики України від 25.02.2014 №1837/0/14-14/18 у випадках, якщо відсутні підстави для відмови у наданні допомоги по тимчасовій непрацездатності, визначені Законом України №2240, та у розрахунковому періоді застрахована особа не мала заробітку з поважних причин, що не зазначені у пункт 4 Порядку №1266 (щорічна відпустка, відпустка без збереження заробітної плати, які надаються відповідно до Закону України «Про відпустки»), для обчислення середньої заробітної плати для розрахунку допомоги по тимчасовій непрацездатності може бути застосовано пункт 10 Порядку №1266.

  З урахуванням такого підходу, перелік поважних причин, зазначених у п. 4 Порядку №   1266, не є вичерпним, як помилково вважав відповідач та суд першої інстанції. З огляду на викладене, колегія суддів дійшла висновку, що позивачем обґрунтовано застосовано пункт 10 Порядку №1266.

  Щодо врахування доходу за сумісництвом Верховний Суд зазначив, що працівники позивача є застрахованими особами та сплачують страхові внески із заробітної плати як за основним місцем роботи, так і за сумісництвом. Отже, соціальні внески сплачуються із загального доходу.

   Обчислення середньої заробітної плати для розрахунку виплат за загальнообов`язковим державним соціальним страхуванням з тимчасової втрати непрацездатності позивачем було здійснено з урахуванням роз`яснень Міністерства праці та соціальної політики України, наданих у листі від 11.09.2006 № 912/020/153-06, згідно яких, якщо сумісництво оформлено на одному підприємстві, то не потрібно робити окремі розрахунки для оплати лікарняного листка за різними місцями роботи. Розрахунок середньоденної заробітної плати здійснюється виходячи із загальної нарахованої заробітної плати в розрахунковому періоді та кількості відпрацьованих у ньому робочих днів за основним місцем роботи.

   Незважаючи на те, що роз`яснення надано Міністерством у листі від 11.09.2006 №   912/020/153-06 до внесення змін до п. 21 Порядку № 1266, Суд звертає увагу, що зміни не стосувалися спірного питання. Відтак, підхід, запропонований у роз`ясненні у 2006 році, може бути використаний до вирішення спору. Тим більше згодом цю ж позицію було висловлено у роз`ясненні Виконавчої дирекції Фонду соціального страхування з тимчасової втрати працездатності у листі від 07.02.2014 № 04-29-335 за результатом розгляду звернення позивача. Відтак, позивач мав підстави вважати, що діє правомірно.

  Суд, звісно, не застосовує зазначені листи-роз`яснення як нормативно-правові акти, але враховує їх як свідчення певного підходу відповідних органів до вирішення питань, що є спірними у справі.

  Зважаючи на те, що ці листи є офіційними та були оприлюднені, підприємства мали підстави застосовувати їх з переконанням, що діючи відповідно до роз`яснень, вони діють правомірно. Це випливає з принципу «належного врядування» та презумпції правомірності рішень та дій суб`єктів владних повноваджень.

  За таких обставин можливість іншого тлумачення, зокрема такого, що його пропонує відповідач, не може бути підставою для притягнення підприємства, що діяло відповідно до офіційних роз`яснень, до юридичної відповідальності. Навіть у випадку, якщо роз`яснення згодом виявилося помилковим. Наслідки помилкового тлумачення правової норми офіційним органом не можуть покладатися на підприємство, що діяло з урахуванням такого тлумачення.

   

  Постанова КАС/ВС від 15.10.2020 у справі № 808/1860/14

• Пунктом 3, 4 ч. 1 ст. 97 Закону №580-VІІІ не передбачено можливості виплати одноразової грошової допомоги поліцейським, які звільнились зі служби за власним бажанням.

   

  Фабула справи: Ключовим питання у цій справі є те, чи має поліцейський, звільнений зі служби за власними бажанням, право на отримання одноразової грошової допомоги, передбаченої п.   3, 4 ч. 1 ст. 97 Закону № 580-VIII, у випадку встановлення інвалідності внаслідок захворювання, пов`язаного з проходженням ним служби в органах внутрішніх справ або поліції протягом шести місяців з моменту звільнення.

  Рішення судів І та ІІ інстанції: Суд першої інстанції позовні вимоги задовольнив, з чим не погодився суд апеляційної інстанції. Ухвалюючи нове рішення про відмову у задоволенні позову, суд апеляційної інстанції дійшов висновку, що позивач подав заяву (рапорт) про призначення одноразової грошової допомоги, не маючи підстав для її призначення, передбачених п. 1 - 6 ч. 1 ст. 97 Закону №   580-VIII. Оскільки позивача не має права на отримання одноразової грошової допомоги, положення ст. 101 Закону № 580-VIII не застосовуються.

  Правова позиція КАС/ВС: Колегія суддів КАС/ВС дійшла висновку про необхідність залишення касаційної скарги без задоволення, а рішення суду  апеляційної, виходячи з наступних мотивів.

  У постанові від 19.09.2018 у справі № 373/1188/16-а Верховний Суд виклав висновок щодо застосування п. 4 ч. 1 ст. 97 Закону № 580 у подібних правовідносинах, виключно за обов`язкової одночасної наявності трьох умов:

  (1) інвалідність повинна наступити внаслідок захворювання, поранення (контузії, травми або каліцтва), пов`язаних з проходженням ним служби в органах внутрішніх справ або поліції;

  (2) інвалідність повинна наступити не пізніше, ніж протягом шести місяців після звільнення особи з поліції;

  (3) причиною звільнення такої особи з поліції повинна бути зумовлена захворюванням або пораненням, пов`язаним з проходженням служби в органах внутрішніх справ або поліції.

    Положення п. 3, 4 ч. 1 ст. 97 Закону № 580 також були предметом конституційного провадження.

  Конституційний Суд своїми Рішеннями від 22.04.2020 № 3-р(І)/2020 та від 22.10.2020 №   12-р/2020 визнав такими, що відповідають Конституції України (є конституційними), положення п. 3 та п. 4 ч. 1 ст. 97 Закону № 580-VIII зі змінами.

  У п. 3 описової частини Рішення від 22.04.2020 № 3-р(І)/2020 Конституційний Суд України дійшов такого висновку:

  «Право на призначення і виплату одноразової грошової допомоги у разі визначення поліцейському інвалідності, що настала внаслідок поранення (контузії, травми або каліцтва), отриманого під час виконання ним службових обов`язків, <…>, не є правом поліцейського, встановленим Конституцією України. Тому Верховна Рада України повноважна визначати на власний розсуд конкретні підстави та особливі умови призначення і виплати одноразової грошової допомоги поліцейським, у тому числі й у разі звільнення з поліції внаслідок втрати працездатності з визначенням інвалідності, що передбачено положеннями пункту 3 частини першої статті 97 Закону.»

  З урахуванням викладеного, Суд у цій справі дійшов висновку про те, що п. 3, 4 ч. 1 ст. 97 Закону №580-VІІІ не передбачено можливості виплати одноразової грошової допомоги поліцейським, які звільнились зі служби за власним бажанням.

   

  Постанова КАС/ВС від 23.12.2020 у справі № 822/1084/18

https://reyestr.court.gov.ua/Review/93749241

• Відсутність в архіві пенсійної справи не впливає на право позивача щодо поновлення раніше призначеної пенсії, виплата якої була припинена, тому дана обставина не може бути підставою для відмови позивачу в поновленні пенсії. 

   

  Фабула справи: У даній справі позивачу було припинено виплату пенсії у зв`язку із виїздом позивача на постійне місце проживання в Ізраїль. Позивач звернувся до відповідача із заявою про поновлення виплати пенсії за віком на пільгових умовах за списком № 1, проте останнім було  відмовлено в поновленні виплати пенсії у зв`язку із відсутністю пенсійної справи, ненадання оригіналів документів та довідки про заробітну плату.

  Рішення суду І та ІІ інстанції: Задовольняючи позов, суд першої інстанції виходив з того, що з дня набрання чинності рішення Конституційного Суду України від 07.10.2009 № 25-рп/2009 виникли підстави для поновлення конституційного права особи на виплату пенсії, виплата якої була зупинена у зв`язку із виїздом на постійне місце проживання за межі України. Суд першої інстанції вважав за необхідне вийти за межі позовних вимог і зобов’язати відповідача відновити пенсійну справу позивача, відповідно до якої йому нараховувалась та призначалась пенсія з 01.10.1994.

  Скасовуючи рішення суду першої інстанції та відмовляючи у задоволенні позову, суд апеляційної інстанції зазначив, що пенсійна справа позивача відсутня, а він отримував пенсію від органу соціального захисту населення. Тому відповідно до п. 2.8 Порядку № 22-1 позивач повинен подати до пенсійного органу разом із заявою про поновлення виплати пенсії документ, що підтверджує розмір пенсії, строки її виплати та дату зняття з обліку за попереднім місцем отримання.

  Правова позиція КАС/ВС: Верховний суд встановив необхідність скасування рішення суду апеляційної інстанції та задоволення касаційної скарги з наступних підстав.

  Колегія суддів вважає, що відсутність справи не є підставою для відмови у відновленні виплати пенсії, оскільки позивач не може нести негативних наслідків у зв`язку із відсутністю його пенсійної справи, оскільки протилежне позбавляє його права на її відновлення, яке він має згідно Рішення Конституційного Суду України від 07.10.2009 № 25-рп/2009.

  Вини позивача у відсутності пенсійної справи не встановлено, то ж її відновлення є обов`язком відповідача.

  У постанові від 13.12.2018 у справі №758/7663/16-а, обставини якої є релевантними, Верховний Суд дійшов правового висновку про те, що  відсутність в архіві пенсійної справи не впливає на право позивача щодо поновлення раніше призначеної пенсії, виплата якої була припинена, тому дана обставина не може бути підставою для відмови позивачу в поновленні пенсії. Щодо відсутності самої пенсійної справи на ім`я позивача, то остання має бути відновлена відповідно до вимог чинного законодавства України у зв`язку з її втратою чи знищенням.

  Колегією суддів не виявлено причин не погодитися з таким висновком у справі, що розглядається.

  Колегія суддів погодилась із висновком суду першої інстанції, що з дня набрання чинності Рішенням №25-рп/2009, тобто з 07.10.2009 виникли підстави для поновлення конституційного права особи на поновлення виплати пенсії.

  Постанова КАС/ВС від 10.12.2020 у справі № 200/3663/16-а

https://reyestr.court.gov.ua/Review/93471751?fbclid=IwAR0H2uxopVUyCoXinC4T4PZt3wwAViOlO_B-AT9RJSVm2a55m_YtNhpLwG4

• Положення частини першої статті 58 Конституції України про зворотну дію в часі законів та інших нормативно-правових актів у випадках, коли вони пом'якшують або скасовують відповідальність особи, стосується лише людини і громадянина (фізичної особи) і не поширюється на юридичних осіб.

  Фабула справи: Позивач звернувся до суду з позовом, в якому просив визнати протиправним дії Головного управління Держпраці у Донецькій області, скасувати постанову, якою на позивача на  підставі абзацу 4 ч. 2 ст. 265 КЗпП України, накладено штраф, закрити справу про накладення штрафу.

  Рішення судів 1 та 2 інстанції: Судами першої та апеляційної інстанції у задоволенні позову відмовлено повністю. Пізніше позивач звернувся до суду першої інстанції із заявою про перегляд рішення за нововиявленими обставинами.  Заява обґрунтована тим, що постановою КМУ від 21.08.2019 № 823 затверджено новий «Порядок здійснення державного контролю за додержанням законодавства про працю», яким визначено, що у разі виконання припису в установлений у ньому строк заходи притягнення об`єкта відвідування до відповідальності не вживаються.  Вказує, що  на час подання заяви позивач вже не є фізичною особою підприємцем, тому, вважає, що щодо нього, як фізичної особи повинна застосовуватись частина перша статі 58 Конституції України, а відтак відсутні підстави для притягнення до відповідальності за аб. 4 ч. 2 ст. 265 КЗпП України. Відмовляючи у задоволенні заяви про перегляд судового рішення за нововиявленими обставинами суд першої інстанції, з яким погодився апеляційний суд, дійшов висновку, що викладені в заяві обставини не є нововиявленими в розумінні КАС України.

  Правова позиція КАС/ВС: Колегія суддів КАС/ВС дійшла висновку про необхідність відмови у задоволенні касаційної скарги з огляду на наступне.

  Нова обставина, що з`явилася або змінилася після розгляду справи, не є підставою для перегляду справ. Не вважаються нововиявленими нові обставини, які виявлені після ухвалення судом рішення, а також зміна правової позиції суду в інших подібних справах. Не можуть вважатися нововиявленими ті обставини, що встановлюються на підставі доказів, які не були своєчасно подані сторонами чи іншими особами, які беруть участь у справі. Обставини, що виникли чи змінилися після ухвалення судом рішення, а також обставини, на які посилався учасник судового процесу у своїх поясненнях, касаційній скарзі, або які могли бути встановлені в разі виконання судом вимог процесуального закону, теж не можуть визнаватися нововиявленими.

  Однак колегія суддів зазначила, що на час виникнення спірних правовідносин щодо визнання дій відповідача протиправним та скасування постанови про накладення штрафу був чинний Порядок здійснення державного контролю за додержанням законодавства про працю, затверджений постановою КМУ від 26.04.2017 № 295, відтак затвердження Порядку №823 від 21.08.2019 не є нововиявленою обставиною, оскільки його не існувало на момент проведення інспекційного обстеження, що є обов`язковою ознакою нововиявлених обставин.

  На час притягнення до відповідальності за ст.265 КЗпП України позивач мав статус фізичної особи-підприємця, на позивача накладено штраф як на ФОП, отже незважаючи, що станом на момент звернення до суду із заявою про перегляд за нововиявленими обставинами, він припинив свою підприємницьку діяльність, на нього не може поширюватись ст. 58 Конституції України, щодо пом`якшення відповідальності.

   

  Постанова КАС/ВС від 26.11.2020 у справі № 805/1819/18-а

https://reyestr.court.gov.ua/Review/93119053

• Межею, що розділяє істотне (фундаментальне) порушення від неістотного, є встановлення такої обставини: чи могло бути іншим рішення суб`єкта владних повноважень за умови дотримання ним передбаченої законом процедури його прийняття.

  Фабула справи: Товариство з обмеженою відповідальністю звернулось до обласного Управління Держпраці з позовом, в якому просило визнати протиправною та скасувати постанову про накладення штрафу. Відмовляючи у задоволені позовних вимог, суди попередніх інстанцій дійшли висновку, що відповідач у цій справі не є контролюючим органом доходів і зборів в розумінні вимог пункту 41.1 статті 41 ПК України. Відповідно, приписи пункту 3 Прикінцевих положень Закону від 28.12.2014 №71-VIII «Про внесення змін до Податкового кодексу України та деяких законодавчих актів України щодо податкової реформи» (далі - Закон №71-VIII) не можуть поширюватися на обласне Управління Держпраці , як помилково стверджує позивач.

  Правова позиція ВС/КАС: У даній справі ВС/КАС дослідив питання щодо наслідків порушення процедури прийняття рішення суб`єктом владних повноважень.

  Верховний Суд зазначає, що порушення процедури прийняття рішення суб`єктом владних повноважень саме по собі може бути підставою для визнання його протиправним та скасування у разі, коли таке порушення безпосередньо могло вплинути на зміст прийнятого рішення.

  Певні дефекти адміністративного акта можуть не пов`язуватись з його змістом, а стосуватися процедури його ухвалення. У такому разі можливі дві ситуації: внаслідок процедурного порушення такий акт суперечитиме закону (тоді акт є нікчемним), або допущене порушення не вплинуло на зміст акта (тоді наслідків для його дійсності не повинно наставати взагалі).

  Отже, саме по собі порушення процедури прийняття акта не повинно породжувати правових наслідків для його дійсності, крім випадків, прямо передбачених законом.

  Виходячи із міркувань розумності та доцільності, деякі вимоги до процедури прийняття акта необхідно розуміти не як вимоги до самого акта, а як вимоги до суб`єктів владних повноважень, уповноважених на їх прийняття.

  Так, дефектні процедури прийняття адміністративного акта, як правило, тягнуть настання дефектних наслідків (ultra vires action - invalid act). Разом із тим, не кожен дефект акта робить його неправомірним.

  Стосовно ж процедурних порушень, то в залежності від їх характеру такі можуть мати наслідком нікчемність або оспорюваність акта, а в певних випадках, коли йдеться про порушення суто формальні, взагалі не впливають на його дійсність.

  Суд наголошує, що, у відповідності до практики Європейського Суду з прав людини, скасування акта адміністративного органу з одних лише формальних мотивів не буде забезпечувати дотримання балансу принципу правової стабільності та справедливості.

  Таким чином, ключовим питанням при наданні оцінки процедурним порушенням, допущеним під час прийняття суб`єктом владних повноважень рішення, є співвідношення двох базових принципів права: «протиправні дії не тягнуть за собою правомірних наслідків» і, на противагу йому, принцип «формальне порушення процедури не може мати наслідком скасування правильного по суті рішення».

  Отже, колегія суддів ВС/КАС погодилась із рішеннями судів попередніх інстанцій та залишила касаційну скаргу без задоволення, звернувши увагу на те, що скаржником не було доведено наявності порушень суб`єктом владних повноважень процедури прийняття оскаржуваного рішення, які б могли вплинути на кінцевий результат розгляду відповідачем питання про притягнення позивача до відповідальності.

  Постанова ВС/КАС від 22.05.2020 р. у справі № 825/2328/16

http://reyestr.court.gov.ua/Review/89396394

• Адвокат з діючим свідоцтвом НЕ може вважатися безробітним.

  Фабула справи: Адвокат-пенсіонер звернувся до суду із позовом про визнання дій органу Пенсійного фонду України, зокрема, в частині виплати пенсії в розмірі 85% від призначеного розміру як працюючому пенсіонеру. Судом першої інстанції вказаний позов було задоволено. Натомість судом апеляційної інстанції вказане рішення було визнано необґрунтованим та у задоволенні позову відмовлено, виходячи з того, що особа, яка здійснює незалежну професійну діяльність, не може бути визнана безробітною та такою, що припинила професійну діяльність, а тому дії відповідача в частині утримання 20% від розміру пенсії позивача, припинення виплати надбавки до пенсії за вислугу років на неповнолітніх утриманців, та виплату пенсії в розмірі 85% є правомірними.

  Правова позиція Верховного Суду: Верховним Судом касаційну скаргу було залишено без задоволення, а рішення суду апеляційної інстанції без змін. Приймаючи таке рішення ВС/КАС послався на те, що відповідно до ст. 47 ЗУ «Про загальнообов`язкове державне пенсійне страхування» окремим категоріям працюючих пенсіонерів пенсія виплачується в розмірі 85 % призначеного розміру.

  Отже виплата пенсії в розмірі 85% призначеної проводиться виключно у випадку працевлаштування пенсіонера.

  Виходячи з аналізу положень Податкового кодексу України та ст. 31 ЗУ «Про адвокатуру та адвокатську діяльність», адвокат є самозайнятою особою.

  Згідно ст. 32 ЗУ «Про адвокатуру та адвокатську діяльність» право на заняття адвокатською діяльністю припиняється шляхом анулювання свідоцтва про право на зайняття адвокатською діяльністю.

  Адвокату, який має діюче свідоцтво про право на зайняття адвокатською діяльністю, надана законом можливість забезпечувати себе роботою, тобто адвокат є особою, яка забезпечує себе роботою самостійно, належить до зайнятого населення та не може бути визнаний безробітним.

  Таким чином, адвокатська діяльність є незалежною професійною діяльністю відповідно до Закону України «Про адвокатуру та адвокатську діяльність», а тому адвокат, який отримує пенсію не може вважатися незайнятою особою з часу отримання нею свідоцтва про право на заняття адвокатською діяльністю, незалежно від часу взяття її на облік органами Державної фіскальної служби України.

  Постанова Верховного Суду від 07.04.2020 р. у справі №287/21/15-а

http://reyestr.court.gov.ua/Review/88655325

• Правова позиція Верховного Суду щодо розрахунку пенсій громадянам держав-учасниць СНД.

  Фабула справи: Пенсіонерка, яка з 2008 року отримувала пенсію за віком у Республіці Узбекистан та у зв’язку з переїздом на постійне місце проживання в Україну з 1 січня 2014 року взята на пенсійний облік регіональним департаментом ПФ України, оскаржила рішення управління ПФУ, яким їй відмовлено в перерахунку пенсії із застосуванням середньої заробітної плати в Україні, з якої сплачені страхові внески, за три календарні роки, що передують року звернення за призначенням пенсії.

  Відмовляючи у задоволенні позову, суд першої інстанції виходив з того, що оскільки позивач вже отримувала пенсію в Республіці Узбекистан (пенсія вперше призначена в 2008 році), у зв`язку з переїздом на постійне місце проживання в Україну, відповідачем продовжено (поновлено) виплату пенсії, а не здійснено її первинне призначення, для якого береться рік, що передує року звернення за призначенням пенсії, тому відповідачем правомірно для визначення заробітної плати для обчислення пенсії застосована середня заробітна плата працівників, зайнятих у галузях економіки України за 2007 рік, а саме: 1197,91 грн.

  Скасовуючи рішення суду першої інстанції, і задовольняючи частково позов, суд апеляційної інстанції зазначив, що позивачу на території Республіки Узбекистан припинено виплату пенсії 31.12.2013, а на території України він звернувся із заявою до відповідача саме про призначення пенсії за віком у 2014 році, відтак середньомісячний розмір заробітку для розрахунку його пенсії має бути визначений з урахуванням середньої заробітної плати працівників, зайнятих у галузях економіки України, за календарний рік, що передує року звернення за призначенням пенсії - за 2013 рік.

  Правова позиція Верховного Суду: Верховний Суд, залишивши без змін рішення суду апеляційної інстанції, звернув увагу, що відповідно до Угоди про гарантії прав громадян держав-учасниць Співдружності Незалежних Держав в галузі пенсійного забезпечення пенсійне забезпечення громадян держав-учасниць цієї Угоди та членів їх сімей здійснюється за законодавством держави, на території якої вони проживають. Розмір пенсії переглядається відповідно до законодавства держави-учасниці Угоди за новим місцем проживання пенсіонера, а обчислення проводиться із заробітку за періоди роботи, які зараховуються до трудового стажу.

  При призначенні пенсії враховується середня заробітна плата в середньому на одну застраховану особу в цілому по Україні, з якої сплачені страхові внески та яка відповідно до Закону України «Про загальнообов’язкове державне пенсійне страхування» (у редакції, чинній на час призначення пенсії) застосовується для обчислення пенсії, за календарний рік, що передує року звернення за призначенням пенсії.

  Враховуючи те, що позивачка на території України звернулася із заявою до відповідача саме про призначення пенсії за віком у 2014 році, середньомісячний розмір заробітку для розрахунку пенсії має бути визначений з урахуванням середньої заробітної плати працівників, зайнятих у галузях економіки України, за календарний рік, що передує року звернення за призначенням пенсії – за 2013 рік.

  Постанова Верховного Суду від 18.03.2020 р. у справі № 454/1940/16-а

http://www.reyestr.court.gov.ua/Review/88277394

• Застосування коефіцієнту 1% зменшення стажу є правомірним, оскільки пенсія призначена після набрання чинності змін до Закону України «Про загальнообов’язкове державне страхування» від 09.07.2003 р. № 1058, а відтак, зворотна дія нормативно-правового акту в часі не застосовується.

  Фабула справи: Спірні правовідносини виникли у зв`язку із перерахунком пенсії позивачки на підставі Закону України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо підвищення пенсій» від 03.10.2017 № 2148-VIII. Під час перерахунку було застосовано величину оцінки одного року страхового стажу в розмірі 1%. Позивачка вважає, що має застосовуватися величина, яка була визначена раніше, під час призначення пенсії - 1,35%. Відмовляючи у задоволенні позову, суд першої інстанції, з рішенням якого погодився суд апеляційної інстанції, виходив з того, що із заявою про призначення іншого виду пенсії позивач не зверталась, а тому були відсутні підстави для застосування до спірних правовідносин положення частини третьої ст. 45 Закону №1058-IV, а не частини 2 ст. 40 Закону №1058-IV. Верховним Судом встановлено, що суди попередніх інстанцій належно встановили фактичні обставини, але неправильно застосували норми матеріального права. Проте, це не вплинуло на вирішення спору по суті. 

  Нормами  п. 2 Розділу ІІ Прикінцевих положень Закону № 2148-VIII чітко визначено, що у разі якщо внаслідок перерахунку, проведеного відповідно до цьогоЗакону розмір пенсії зменшується, пенсія виплачується в раніше встановленому розмірі. Таким чином, Законом № 2148-VIII передбачено заходи з метою уникнення зменшення розміру раніше призначених пенсій.

  Суд звернув увагу на те, що при зменшенні величини оцінки одного року страхового стажу з 1,35% до 1% одночасно було підвищено розмір середньої заробітної плати, який використовується при обчисленні пенсій.

  Посилання позивачки на зворотну дію в часі пункту 4-3 Прикінцевих положень Закону України №1058 та у зв`язку із цим порушення ст. 58 Конституції України Суд відхилив.

  Конституційний Суд України в Рішенні №1-рп/99 від 09.02.1999 у справі №1-7/99 зазначив, що дію в часі законів та інших нормативно-правових актів треба розуміти так, що вона починається з моменту набрання цим актом чинності і припиняється з втратою ним чинності, тобто до події, факту застосовується той закон або інший нормативно-правовий акт, під час дії якого вони настали або мали місце.

  Перерахунок пенсії позивачки із застосуванням величини оцінки одного року страхового стажу у розмірі 1% здійснено з 01.10.2017, тобто з дати набрання чинності пунктом 4-3 Прикінцевих положень Закону №1058, що виключає зворотну дію закону в часі.

  З огляду на вищенаведене, Верховний Суд дійшов висновку, що під час перерахунку пенсії з 01.10.2017 з урахуванням величини оцінки одного року страхового стажу у розмірі 1% відповідач діяв правомірно.

  Постанова Верховного Суду від 05.02.2020 р. у справі № 822/3781/17

http://reyestr.court.gov.ua/Review/87421826

• При вирішенні питання щодо звільнення працівника з займаної посади у зв’язку з призовом на строкову військову службу слід керуватися спеціальним законодавством, яке встановлює додаткові гарантії для зазначеної категорії громадян.

  Фабула справи: Позивач звернувся до Управління Держпраці у Закарпатській області про визнання неправомірними дій, визнання неправомірним (нечинним) та скасування припису.

  Верховний Суд висловив правову позицію щодо трудових гарантій осіб, призваних на строкову військову службу під час особливого режиму.

  Зокрема, колегія суддів Касаційного адміністративного суду у складі Верховного Суду зазначила, що Закон України «Про військовий обов’язок і військову службу» є спеціальним в частині регулювання гарантій та пільг для громадян України, які призвані на строкову військову службу. І саме цей Закон визначає гарантії щодо збереження за призовником його робочого місця та середньомісячного заробітку на час перебування його на строковій військовій службі.

  Вирішуючи питання щодо звільнення позивача з займаної посади у зв’язку з призовом на строкову військову службу, слід керуватись ч. 2 ст. 39 Закону України «Про військовий обов’язок і військову службу», який закріплював збереження за призовником займаної посади та середньомісячного заробітку протягом одного року, а не п. 3 ч. 1 ст. 36 КЗпП України.

  Таким чином, Верховний Суд дійшов висновку, що  на працівника, призваного на строкову військову службу в період дії особливого режиму, поширюються гарантії щодо збереження протягом року місця роботи (посади) та середнього заробітку на підприємстві, в установі, організації відповідно до ст. 39 Закону України «Про військовий обов'язок та військову службу» та ст. 119 КЗпП України, а звільнення такого працівника на підставі п. 3 ч. 1 ст. 36 КЗпП України є незаконним.

  Постанова Верховного Суду від 22.01.2020 року у справі № 807/798/16 

http://reyestr.court.gov.ua/Review/87080025

• Накладення органом Держпраці штрафу на підприємство ґрунтується на законі, оскільки укладені з фізичними особами договори про надання послуг мають ознаки трудових.

  Фабула справи: Інспектором обласного управління Держпраці (відповідач) проводилось невиїзне інспектування юридичної особи (ТОВ, позивач), яка використовує найману працю. За його результатами складений акт, яким встановлено порушення позивачем ч.3ст.24 КЗпП України. Зокрема, встановлено, що п’ять осіб були допущені до роботи без укладання трудового договору, оформленого наказом директора ТОВ, та відповідного повідомлення про прийняття працівника на роботу в порядку, встановленому Кабінетом Міністрів України.

  Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду  надав оцінку наступним аргументам позивача: наявність актів виконаних робіт, оформлених відповідно до вимог законодавства; відсутність виконавців робіт в штаті підприємства; виконання ними обумовлених в договорах послуг на власний ризик; відсутність в табелях обліку робочого часу на підприємстві відповідних записів щодо виконавців; той факт, що вказані договори не визнані в установленому порядку недійсними; виконавці за договорами укладали їх свідомо, за своєю волею, і не вважають, що їхні права на працю порушені, а також не звертались до органів Держпраці за захистом порушених прав.

  Колегія суддів дійшла висновку про те, що у договорах передбачено оплату саме процесу праці, оскільки: сума оплати не залежить від обсягу робіт; оплата здійснюється щомісячно та з чіткою періодичністю; сума оплати здійснюється у фіксованому розмірі, що зазвичай характерно для трудових відносин; у договорах відсутні обсяги робіт та фактичний перелік складу конкретних робіт, договір регулює постійний характер праці; вказані договори не містять умов, які б свідчили про те, що виконавець не підпорядковується правилам внутрішнього трудового розпорядку, а самостійно регулює процес організації трудової діяльності (надання послуг).

  Отже, предметом укладених договорів позивача з зазначеними фізичними особами фактично є процес їх праці, а не її кінцевий результат, а тому умови вказаних вище договорів мають ознаки трудового характеру.

   

  Постанова від 06.02.2020 р. у справі № 0840/3690/18

• Висновки Верховного Суду щодо відповідальності підприємців за фактичний допуск до роботи без трудового договору.

  Ключовим правовим питанням, щодо якого виник спір, є можливість одночасного притягнення підприємця до відповідальності за ч. 2 ст. 265 Кодексу законів про працю України та ч. 3 ст. 41 Кодексу України по адміністративні правопорушення за фактичний допуск працівника до роботи без оформлення трудового договору (контракту).

  Враховуючи ознаки юридичної відповідальності, а також пріоритетність тлумачення, яке у найбільшій мірі відповідає інтересам людини, Верховний Суд дійшов висновку, що правопорушення, передбачені у частині 2 статті 265 КЗпП України так само, як і правопорушення, передбачене у частині 3 статті 41 КУпАП, належить до адміністративної відповідальності.

  Враховуючи те, що за допуск фізичних осіб до роботи без оформлення трудового договору підприємця уже притягнуто до адміністративної відповідальності постановою суду, що набрала законної сили, накладення на нього штрафу за те саме правопорушення також постановою Управління Держпраці  є притягненням до того самого виду відповідальності за те саме порушення вдруге, що є порушенням ст.61 Конституції України.

  Постанова від 21 грудня 2018 року у справі № 814/2156/16

• Працівник підприємства, що зазнав травм під час виконання службових обов’язків, звернувся до суду із вимогою визнати протиправним та скасувати акт спеціальної комісії Держпраці, складений за результатами розслідування нещасного випадку на виробництві.

  Закриваючи провадження в адміністративній справі, суд першої інстанції, з висновками якого погодився й апеляційний суд, керувався тим, що оскаржувані акти не є актами індивідуальної дії суб’єкта владних повноважень, а тому справа підлягає розгляду в порядку цивільного судочинства.

  Ухвалюючи рішення про відмову в задоволенні вимог скаржника, Велика Палата Верховного Суду виходила з того, що, порушуючи питання про визнання нещасного випадку таким, що пов’язаний із виробництвом, позивач має на меті вирішення спору приватного характеру щодо встановлення певного юридичного факту, який не пов'язаний із вимогою вирішити публічно-правовий спір.

  Окрім того, спеціальна комісія не здійснювала владні управлінські функції, а розслідувала нещасний випадок на виробництві, про що склала відповідні акти, які не є рішеннями суб'єкта владних повноважень, а тому не можуть бути предметом оскарження в адміністративному суді.

  Постанова від 30 січня 2019 року у справі № 805/1930/18-а

  Аналогічний висновок щодо застосування норм процесуального права у подібних відносинах також наведено у постанові Великої Палати Верховного Суду від 12 грудня 2018 року у справі № 2а-2555/11/2670.

 http://www.reyestr.court.gov.ua/Review/80364165 

• Державна служба України з питань праці та її територіальні органи уповноважені здійснювати перевірку дотримання юридичними особами, які використовують найману працю, у тому числі гарантій, встановлених Законом України від 1 липня 1993 року № 3356 XII «Про колективні договори і угоди».

  Постанова від 20 березня 2019 року у справі № 808/1032/17

http://reestr.court.gov.ua/Review/80632914

• Головні управління Держпраці зобов’язані не пізніше ніж за п’ять днів письмово повідомляти суб’єктів господарювання та роботодавців про дату розгляду справи щодо накладення штрафу, а також про правові наслідки неповідомлення, - про це зазначив Верховний Суд, розглянувши справу за позовом фізичної особи – підприємця до Головного управління Держпраці про визнання протиправною та скасування постанови про накладення штрафу на підставі абз. 4 ч. 2 ст. 265 Кодексу законів про працю України.

  Позивач посилався на те, що Управління належним чином не повідомило його про розгляд справи про накладення штрафу за порушення законодавства про працю, у зв’язку з чим позивач був позбавлений права бути присутнім під час розгляду справи.

  Верховний Суд звернув увагу на те, що штраф у розмірі 223 380 грн, який було застосовано до позивача, є суттєвим. Тому особі, до якої застосовуються такі суттєві санкції відповідальності, повинно бути забезпечено право завчасно знати про час та місце розгляду справи.

  Проаналізувавши положення  Порядку накладення штрафів за порушення законодавства про працю та зайнятість населення, затвердженим постановою КМУ від 17.07.2013р. №509, Верховний Суд дійшов висновку, що обов’язок уповноваженої посадової особи письмово повідомляти суб’єктів господарювання та роботодавців не пізніше ніж за п’ять днів до дати розгляду справи про накладення штрафу вважається виконаним, якщо особа, яка притягується до відповідальності, знає (поінформована) про час та місце розгляду справи за п’ять днів до дати розгляду справи.

  Обов’язок доказування цієї обставини несе уповноважена посадова особа. Такий обов’язок вважається виконаним, якщо особа, яка притягується до відповідальності, знає (поінформована) про час та місце розгляду справи за п’ять днів до дати розгляду справи.

  З’ясовуючи поінформованість особи про час та місце розгляду справи, суд також повинен зважати на поведінку особи, яка притягується до відповідальності. Ухилення від одержання повідомлення або інші недобросовісні дії, які свідчать про намагання уникнути участі в засіданні, не можуть бути підставою для скасування постанови.

  Повідомлення має на меті забезпечити участь особи у розгляді уповноваженим державним органом справи, яка її стосується. У разі одержання повідомлення до засідання, але у строк, що є меншим за п’ятиденний, особа повинна вживати розумних заходів для реалізації своїх прав на участь у засіданні.

  Постанова від 12 червня 2019 року у справі № 813/3415/18

• Фізичні особи – підприємці на пенсії мають пільги зі сплати єдиного внеску.

  Особи, яким пенсія за віком призначена відповідно до ст. 13 Закону України «Про пенсійне забезпечення», мають право на пільги щодо сплати за себе єдиного внеску згідно з ч. 4 ст. 4 Закону України «Про збір та облік єдиного внеску на загальнообов’язкове державне соціальне страхування», оскільки ця норма не містить жодних обмежень та умов щодо набуття фізичною особою-підприємцем статусу пенсіонера за віком.

  У рішенні КАС/ВС зауважив, що відповідно до ч. 4 ст. 4 Закону України «Про збір та облік єдиного внеску на загальнообов’язкове державне соціальне страхування», фізичні особи-підприємці, в тому числі ті, які обрали спрощену систему оподаткування, звільняються від сплати за себе єдиного внеску, якщо вони є пенсіонерами за віком або інвалідами та отримують відповідно до закону пенсію або соціальну допомогу. Такі особи можуть бути платниками єдиного внеску виключно за умови їх добровільної участі у системі загальнообов’язкового державного соціального страхування.

  Проаналізувавши цю норму, КАС/ВС зазначив, що звільнення фізичної особи – підприємця, який обрав спрощену систему оподаткування від сплати єдиного внеску можливе за наявності двох умов:

  по-перше, така особа повинна мати статус пенсіонера за віком або інваліда;

  по-друге, отримувати відповідно до закону пенсію або соціальну допомогу.

  Постанова від 20 березня 2018 р. у справі №805/2195/17-а

• Суть спору полягає в тому, що Управлінням Держпраці було проведено інспекційне відвідування ТОВ з питань оформлення трудових відносин, робочого часу, часу відпочинку, оплати праці. За результатами перевірки виявлено, що у ТОВ не встановлено рівномірного чергування працівників у змінах, при складанні графіків роботи не дотримано вимог щодо переходу з однієї зміни в іншу через кожний робочий тиждень, працівникам вихідний день протягом тижня не надається (працюють сім днів і більше), вихідні дні надаються хаотично (через 1 день роботи, 2,5,7).

  Колегія суддів Верховного Суду зазначила, що мінімальна тривалість щотижневого відпочинку визначена в Кодексі законів про працю України відповідно до ст. 70 якого, тривалість щотижневого безперервного відпочинку повинна бути не менш як сорок дві години.

  При підсумованому обліку робочого часу графіки роботи (змінності) мають розроблятися таким чином, щоб тривалість перерви в роботі між змінами була не меншою подвійної тривалості часу роботи в попередній зміні (включаючи перерву на обід) (ч. 1 ст. 59 КЗпП України), тривалість щотижневого безперервного відпочинку повинна бути не менш як сорок дві години (ст. 70 КЗпП України).

  Верховний Суд вказав, що використання підсумованого обліку робочого часу не звільняє роботодавця від дотримання вимог статей 59 і 70 КЗпП України.

  Отже, мінімальний час відпочинку встановлюється законом і може бути збільшений, але не зменшений, саме в цьому й полягає конституційне право громадян на відпочинок.

  Постанова від 23 жовтня 2019 року у справі № 400/296/19